“Репортер” публікує другу історію кохання у своєму конкурсі Love is…. Розкажіть нам свою реальну чи вигадану історію, збирайте лайки та вигравайте чудові призи. Конкурс приурочений до Дня святого Валентина. Всі умови конкурсу дивіться за цим посиланням.
Історія з архіву №272920102014
Ця історія могла статись де-завгодно. У Києві чи в Івано-Франківську, у Вінниці чи у Харкові. Вони могли жити на сусідніх вулицях чи навіть у сусідніх будинках-близнюках. Або, навпаки, долею випадку перетнутись десь на хиткій трясовині-середині між минулим і майбутнім.
Як би там не було, епохальна зустріч відбулась, адже товстозаді Амури сумлінно виконують свої плани. У придорожньому кафе чи на науковій конференції, у соцмережах чи на дискотеці. Вони зустрілись, і світ справді перестав обертатись. Ні, навіть не так. Він почав обертатись лише навколо них двох.
Вона була красива і трохи нервозна. А він, як буває зазвичай, суворий і трохи стриманий. І закрутилось. Так, як у кіно. Ні, не в стилі «аби було», а саме так, як у кіно. Вони брали слухавку водночас і не могли додзвонитись. У неї трусилися руки, а він міняв сорочки. Він дарував їй квіти, а вона пекла йому пляцки. Вони були усюди, навіть у містах його дитинства та її мрії, та насправді були тільки всередині свого неймовірного щастя. Там, де ти розумієш, що вдома. Там, де поруч людина, яку шукали все життя. Там, де так добре, що можна здуріти. І там, де боги заздрять.
Але в якийсь момент усе закінчилось. Ні, насправді все закінчилося значно раніше, але один/одна з них цього вперто не помічав/помічала, будуючи повітряні замки на пісочних ґрунтах. У тих замках було всього вдосталь: керамічно-глиняне домашнє начиння, велика біла італійська спальня і, звісно, купа діточок з рекламних проспектів. Були там також річниці весіль і труднощі, які б вони мали «пройти рука до руки». І, звісно, «кохання, яке пронесуть через роки». Ох, скільки там всього було!
Та, на жаль, софіти невблаганно згасали, люди-обставини змінювались і, власне, процес пішов. Хтось невблаганний почав різко знижувати градус: трохи менше дзвінків, не такі пристрасні поцілунки і трохи більше егоїзму. Знаєте, як йде любов? Її посмішка стає все лицемірнішою, все більше спогадів у стилі «Коли я зустрічався/лася) з Х…». І одного разу, ранку чи вечора, тет-а-тет чи в телефоні звучить: «Вибач, я тебе люблю, але не кохаю». Або «Вибач, ти чудовий чоловік і вартуєш більшого». Або хтось їде до батьків і обіцяє повернутись через тиждень. Минає день, другий, третій, місяць і всі розуміють, що нема кому й куди повертатись.
Хоча, як правило, так не закінчується. Буде ще пару «камбеків» у стилі «Вернись, я все пробачу». Трохи сексу на знайомих ландшафтах. Трохи віршів — паршивеньких, але душевних. Трохи любові в стилі «копійок на здачу». Вона жадібно запихатиметься спогадами, а він працюватиме і намагатиметься забити простір іншими жінками-тілами, щоб вивітрити її терпкий та солодкуватий дух.
А потім… А потім, ви думаєте, вони побачаться? Хтось комусь подзвонить? Можливо, це буде випадкова зустріч на місцях «бойової слави»? Чесно, я не знаю. Знаю лишень одне: метелики в животі повинні бути, і живемо один раз і таке всяке… Та пришпилені комахи не оживуть. Хіба ви справді вірите у любов.
Наталя
Голосуйте за цю історію за цими посиланнями: Facebook/ВКонтакте
Comments are closed.