Цього місяця мешканці Тисмениці вже двічі спостерігали, як до їхніх осель прибуває вода.
Вони черпають її з підвалів, чекають, поки висохнуть замулені городи, навіть миють вулиці. Не сподіваються на допомогу, але хочуть вірити, що наступного разу вода прийде хоча б через 10 років.
Та яка допомога?
«Репортер» поїхав до Тисмениці 11 травня – наступного дня після того, як повінь почала спадати. Великої води вже не застали, зате змогли дістатися туди, куди не доходили човни рятувальників.
За мостом через Ворону повертаємо наліво. Звивиста дорога веде між дворами паралельно до русла і врешті впирається в потік. Що ближче до нього, то більше болота й намулу. Врівень з дорогою у фосах ще стоїть вода.
«Ви перейдіть до церкви через міст, там їх сильно топило», – радить чоловік на ровері, який теж приїхав подивитися на наслідки повені.
На підході до дворів під ногами чвакає вода – без гумаків не пройти. На першому ж подвір’ї пораються люди. Чоловік розбирає мотор. Жінки ґаздують.
«Та ви дивіться, це не заборонено, – говорить ґаздиня, Леся Гребеннікова. – Я вже втомилася вибирати воду». Показує на прочинений підвал, у якому води – на рівні з входом.
«У 2008 році вода була, мабуть, найбільша – у старій хаті було по вікна. Нову хату, що поряд, залило по фундамент – ріка дійшла аж до сусідів через двір».
Розповідає, що у 2010 році повінь була лиш трохи менша. Взагалі, раз на кілька років їх двір підтоплює, тож вони знають, чого чекати.
«А кожні 10 років мусимо постраждати конкретно, – говорить Леся Гребеннікова. – Цьогоріч вода так різко почала прибувати, що боялися, аби не було, як у 2008-му. Добре, що вчора почала по-трохи спадати».
Кажуть, рятувальників у них не було. Давали раду самі. Оскільки дорогу до хати затопило повністю, то ходили через сусідські городи. На допомогу ні від кого вже й не чекають.
«Як була сильна вода у 2008 році, тоді нам допомогу давали. І більше не було. Ми й не звертаємося ніколи – живемо на березі ріки, то яка допомога? Та ще можуть виселити, за те, що ми тут», – сміється зять ґаздині Андрій.
«А в сусіда все було залито. Якщо в нас в пивниці вода, то в них вже все заливає. Той тиждень вода більше стояла в городі, а потім вже пішла сюди. Йдіть до сусідів подивіться. Ми в них ще й не були, бо не маємо до них доступу», – додає жінка.
До сусідського двору йдемо у воді по кісточки. Зовсім поруч бурлить Ворона.
Добре жити над рікою
Михайло Михайленко якраз порається в городі. Від його двору до ріки лишилося десь три метри.
«Відкачував мотором вчора цілий день і ще нині трохи. Перед повінню набрали трохи води з криниці. Все, що посадили, залило. Десь вода вже зійшла, а он ще досі стоїть», – говорить старший вже чоловік і показує рівчачки, прориті в городі, щоб вода потрохи стікала.
«То з того нічого не буде і так усе зогниє. Записуєте фамілію? Ви з сільради? – питає він. – Ще батьки цю хату будували. Дев’ять років нічого не було. І так добре над рікою жити, бо свіже повітря. Але тепер он знов… Раненько вода ще була над берегом. А потім уночі в третій годині вже йшла швидко через подвір’я. Вранці все у воді, а з полудня зупинилось і почало помалу спадати».
Каже, якщо дорогу заливає, то кожен вибирається як може – бредуть горбами, городами. Без гумаків не обійтися.
Теж згадує повінь 2008, коли вода аж в хаті була. «Я тоді ще ґаздував, мав корову, теля, свині. То ми їх рятували – вивозили на підвищення коло церкви. Тоді вздовж дороги все плило хатами. То Ворона того так і називається, бо мала і чорна, як гадюка йде», – говорить Михайло Михайленко.
Радить поїхати ще й в інший бік – до колишньої шкірфабрики на вулицю Пшениківську. Каже, там дощі наробили шкоди.
Сучасні люди
З головної дороги, що йде через Тисменицю, перед мостом звертаємо вже в інший бік. На початку Пшениківської – величезна калабаня, якою їдуть хіба роверисти та автівки. Підбираємо місцеву жінку, якій теж треба якось перебратися далі.
«Це все було залито десь до пояса. На вулиці маємо три таких ділянки, де трохи нижче і стоїть вода. Коли була повінь, цією вулицею ніхто не йшов – ми обходили через людські городи, виходили аж біля каплички. Зверніть на Федьковича, там ще досі вода, мабуть».
Кінець вулиці Федьковича впирається в річку. Вона ще каламутна і швидка, а по замулених берегах видно, як вода виходила за край. Поряд одного з парканів порається Михайло Кирста – виполює бур’яни. Каже, з вулиці вода дійшла аж до брами, а з боку городів залило повністю.
«Вчора почало потрохи сходити і ми одразу своїми силами мили дорогу. І сусіди мили – аж туди до каплички. Бо то не файно, щоб сміття було. Тут люди живуть, сучасні», – говорить пан Михайло.
Поряд з його хатою – подвір’я Андрія Баса. Він воду з підвалів не відкачує, каже вона має піти природно – як і зайшла. Показує на паркані ногою рівень, до якого підійшла вода.
«Коли вона підтискає, то заходить через сусідську браму і тут розливається – утворюється така петля, – каже Андрій Бас. – У нас є центральне водопостачання, провели минулого року. А так, то місяць треба чекати на чисту воду, возити своїми силами. Вже морально втомлені від цього кута. Проти природи запобігати може й можна, але таких фахівців вже й немає, які можуть передбачити стихійні явища. Ходіть, я вам покажу, як до нас йде».
Проводить двором, показує знайдену минулого року на будові криївку, веде на город.
«Ми підвезли зо 200 КамАЗів землі, щоб підняти город в середньому десь на метр. За городом – поворот, де річка якраз огинає кілька дворів. Вона потрохи підступає і розмиває берег», – говорить Бас.
Каже, у 2008 під час повені робили пліт із коліс від КамАЗів і дощок, яким перевозили худобу на вище місце. Машиною в повінь теж до хати не їде – залишає там, куди вода не дійде. А щойно починаються проливні дощі, кидає в машину штани від військового захисного комплекту, бо тут і гумаки не рятують. Каже, вода деколи й по груди, а пройти треба.
«Я живу тут з 1996 року. То вже третя чи четверта повінь. Це стихія. Що ти проти неї зробиш? Залишається сидіти і дивитися, як прибуває вода», – говорить Андрій Бас.
