Люди Світ

Іван Боб’як з Коломийщини, повернувшись з АТО, став боятися й уникати одного ворога – бездіяльності

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Мешканець Лісної Слобідки Іван Боб’як, повернувшись з АТО, став боятися й уникати одного ворога – бездіяльності. Заповнити свій день роботою максимально, – це найкращі ліки від тривожних спогадів. І не дивитися новини по телевізору. Зрештою, він і за натурою чоловік непосидючий та працелюбний. Навіть свою відпустку під час мобілізації використав для перекриття хати. Хоч рідні радили просто відсипатися і відновлювати сили.

бобяк

Іван з дитинства любив їздову техніку, і техніка любила його. Мотори, трансмісії, карбюратори з радіаторами – то все споріднені душі. В армії на строковій службі здобув спеціальність механіка-водія бойової машини піхоти – БМП. Криваві події на Майдані взимку 2014-го застали його в Києві. Удень працював на роботі, а на вечір ходив на Майдан відстоювати цінності, прищеплені під батьківським дахом у «бандерівській столиці» Космачі. На Майдані Незалежності отримав кульове поранення в руку під час спроби беркутівців узяти під свій контроль головну сцену Майдану. На два тижні став недієздатним, хоч на Майдан продовжував ходити, пише “Дзеркало Коломиї”.

Від початку російської агресії на Донбасі Іван твердо вирішив внести й свою лепту в захист завоювань Майдану. Тоді критично бракувало водіїв БМП. Бойові машини укомплектовували водіями іншої моторної техніки, які виявилися напівбезпорадними у специфіці БМП. Самі ж бойові машини піхоти за понад двадцять років бездіяльного закисання стали майже непридатними для виконання своїх завдань.

«Я просто не міг усидіти на місці, знаючи, що привести до готовності ті машини нема кому. А я вмію і знаю, як це зробити», – без зайвої скромності каже Іван.

Залишивши вдома дружину з двома маленькими дітьми, молодий чоловік зголосився у військкоматі на мобілізацію з єдиною умовою – призначити його до БМП. Пощастило – були вакансії. Записали до 128-ї гірсько-піхотної бригади з центром дислокації в Ужгороді. У Виноградові стояв військовий автопарк. Іван його оглянув і впав у відчай – усі броньовики в жалюгідному стані.

«Ми з хлопцями закотили рукави й узялися до роботи. За півтора місяця 34 броньовики доведені до готовності. Я вибрав собі упосліджену машину, ніхто її брати не наважувався, казали, що вона закодована на нещастя, бо на одному з навчань на ній загинув солдат»…

Батальйон разом з відновленою технікою рушив на схід – місто Ізюм, далі Артемівськ. Дорога далека, машини ламалися, однак доїхали всі. У місті Попасній батальйон зайняв бойові позиції.

«Моє завдання – довозити на позицію набої, харчі, забирати поранених. Часто виїжджав у розвідку в бік Первомайська».

Потім батальйон передислокувався до околиць Дебальцевого. У лютому місяці почалися інтенсивні обстріли позицій українських бійців.

«Одного дня після мінометних обстрілів десь о п’ятій ранку рушила на нас колона ворожої техніки і піхота, – до двох тисяч бойовиків. З ними рухався джип їхніх розвідників. Джип успішно подолав мінні поля, а танк, котрий їхав услід, успішно підірвався. За танком сунула БМП. Зупинилася, висадила бойовиків і рушила вперед. Хотіла проїхати через міни, як джип, але підірвалася. Ми, – а це 30 вояків і три БМП, – відкрили щільний вогонь по ворогу. Тиснув сильний мороз і кулемети заклинювали. Ситуація складалася не на нашу користь. Попросили підтримки в артилерії і підтримка надійшла. У тому бою ми перемогли. За якихось дві години ворог утратив вісім одиниць техніки і десь добру сотню живої сили убитими. З нашого боку втрат не було. Контузію отримав лише земляк Михайло Бабіїв з Коршева»…

Під час прочісування території бою і огляду ворожих тіл знайдено карти, шеврони і документи, видані РФ. З поверхневого огляду вбитих стало очевидно, що українські позиції атакували російські військовики, причому навіть не контрактники і не «відпускники», а зовсім юні хлопчаки – солдати строкової служби. Ніхто з них не мав при собі військового квитка.

Після трьох тижнів боїв батальйон залишив зайняті позиції і відступив, а 1-шу роту, у якій ніс службу Іван, якось «забули» і залишили відбиватися від шалених ворожих нападів.

«Ми ще три дні відстрілювалися, команди зверху не поступало жодної і вирішено на двох уцілілих БМП відступати до Артемівська. Мій «закодований на нещастя» броньовик таки підбили, хоч ніхто не постраждав. Там, під Дебальцевим, я його й залишив»…

Нашому воякові доводилося на своїй бойовій машині часто пересуватися дорогами населених пунктів – Попасної, Троїцького. Переконався, що твердження про простоту й широту душі східняка є міфом. Звичайно, це стосується далеко не всіх, усе залежить від виховання і спосбобякобу життя. Однак, деякі їхні місцеві «простодушні» заганяли українських воїнів у засідки, зливали бойовикам про них інформацію, займалися підступними диверсіями. Зате один підліток з багатодітної і неблагополучної сім’ї просився взяти його з собою на позиції воювати проти ДНР.

«Мені стало шкода його, – розповідає Іван, – у нього тут нема майбутнього, ще й життям ризикує. Я запропонував йому переїхати жити до мене додому. Там би десь його прилаштував. Але хлопчина навідріз відмовився залишати батьків-алкоголіків»…

Нині Іван Боб’як має непогану роботу в Коломиї. Удома його щодня чекає кохана дружина і – тепер уже – троє дітей. А замість побрехеньок по телевізору воліє зайвий раз покопирсатися в моторі свого скутера.

Андрій МАЛАЩУК

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні