Вона щодня ризикувала власним життям, виходячи в етери українського телебачення, аби весь світ дізнався правду про окуповане місто. Журналістка Валентина Федорчук майже 9 місяців продовжувала працювати в рідному Херсоні.
І лише у вересні зважилася нарешті виїхати. Непроста евакуація тривала цілий місяць. Тепер, після усього пережитого, каже – ні про що не шкодує, йдеться у сюжеті Каналу 402, пише Репортер.
Ми розуміли, що стає дуже небезпечно, – каже Валентина. – І жоден журналіст навіть не розповідав, що він знаходиться в місті. Така ситуація, коли ти не знаєш – чи твої колеги виїхали, чи тут знаходяться. Через декілька місяців в тебе складається таке враження, що ти сама. У мене дійсно була думка, а хто ж буде інформувати? Хто буде розповідати?
Читайте: Довга дорога. У Коломиї родина з Маріуполя відкрила шаурмечну (ФОТО)
І вона розповідала у своїх включеннях, спочатку навіть не приховуючи обличчя, про реалії життя в окупації, як просто на вулицях зникали люди і боротьбу з ворогом в умовах тотального інформаційного вакууму. А ще – про незламність херсонців, яким, попри усі пережиті жахіття, вдалося зберегти партизанський рух і залишитися частиною України.
Навколо тебе ворожі військові. Ти заходиш в магазин – там також військові з автоматами, – згадує Валентина. – І ти не знаєш коли комусь з них щось прийде в голову і що він зробить. Але Херсон довів не лише в Україні, але всьому світу, що він патріотично налаштований, що там не приживеться жоден окупант. Херсонці до останнього боролись, навіть, коли вже дуже жорстко розганяли мітинги. Коли були жертви, постраждалі. Не боялися. Люди виходили.
Читайте також: З-за океану. Як медик з Франківська керує в американській лікарні й допомагає Україні
Сил та спокою жінці додавало й те, що її донька уже нехай у відносній, але безпеці. Маленьку Катю з окупованої Херсонщини вдалося вивезти на Прикарпаття ще у квітні, разом із батьками Валентини. І ця розлука далася найважче.
Кожного дня мені снилась донька і я дуже хотіла поїхати. Дуже тяжко давалась розлука, – розповідає журналістка. – Навіть Катя мені постійно розповідала, що їй сниться сон, що війна закінчилась і я приїхала.
Підтримкою та опорою Валі став чоловік. Із водія йому навіть довелося перекваліфікуватися в оператора. Разом вони виходили на мітинги та продовжувати доносити людям правду. Аж поки остаточно не зрозуміли – далі залишатися у Херсоні вже стало прямою загрозою для життя.
Я розумію Валю і її професію, вона мене постійно підбивала, що треба залишатися, треба знімати, – каже Владислав Радковський, – Ну, добре. Підтримував її. Також на мітинги разом ходили. Після референдуму вже ми боялися, що почнеться як у Луганську, у Донецьку, що чоловіків будуть просто на вулиці ловити й кидати на фронт. А це взагалі страшно. Ти розумієш, що проти своїх же підеш воювати. І ми прийняли рішення, що вже треба виїжджати.
Сьогодні, за майже тисячу кілометрів від рідного дому, Валентина продовжує працювати журналістом. Створює новини для Каналу 402. Та зізнається – і нині, як і увесь час під окупацією, найдужче мріє відзняти матеріал про уже звільнений Херсон.
Це був сюжет моєї мрії, або прямий ефір моєї мрії – зняти, як заходять наші ЗСУ в місто, – говорить Валентина. – Я вже запланувала як тільки буде деокупація міста, ми одразу їдемо туди. Я дуже мрію про ці сюжети, як ми будемо знімати як відновлюється Херсон, повертаються жителі. Як повертається життя в наше місто.
Comments are closed.