Флешмоби #янебоюсьсказати і #MeToo показали масштаб замовчування сексуального насильства, в тому числі над дітьми. Фотографиня Сіна Німайер розмірковує про те, як захистити дитину від домагань, і рефлексує над власним сумним досвідом.
«Якщо кожна третя жінка опиняється в ситуації фізичного або сексуального насильства, значить, з нашим суспільством явно щось не так», – коментує свій проект Сіна Німайер на birdinflight.com.
У фотокнизі «Для мене», щойно представленої на десятому фотокнижному фестивалі в Касселі, вона бачить потенціал соціальних змін, за які відчуває особисту відповідальність.
«Для мене» – автобіографічний проект про сексуальне насильство, який виріс з бажання фотографині зрозуміти і прийняти те, що сталося з нею в підлітковому віці, знайти в собі сили для прощення і закрити хворобливий розділ її минулого. Книга – її власна терапія, але також і надія на те, що відверта розмова про особисте допоможе й іншим жінкам, які пережили схожий досвід.
– На усіх тренінгах, де мені довелося побувати, нас вчать голосно кричати. Але дуже часто сексуальне насильство – це не раптова дія. Воно вповзає в життя повільно і обережно, часто з боку людей, яких ти знаєш і яким довіряєш. Воно схоже на постійне спостереження за ростом дитини: коли проводиш з людиною кожен день, заледве помічаєш зміни. Насильство може розгортатися повільно, і тоді кричати немає сенсу.
Мені щиро не вистачає слів, щоб розповісти про те, що сталося. Я довго тримала рот на замку. Але відкрито говорити про себе – шукати слова, висловлювати почуття невербально – дуже важливо. Треба навчити дітей висловлюватися будь-яким зручним їм способом, навчити їх довіряти почуттям. Як тільки їм здається, що щось йде не так, вони повинні повідомляти про це, тікати, ділитися сумнівами з дорослим, кричати, стрибати – що завгодно. А ми повинні розуміти ці сигнали і розпізнавати їх.
Читайте також: «Під страхом смерті я не опиралася — він робив, що хотів». Франківчанка, яка пережила зґвалтування, боїться, що справу замнуть
Якою б не була відмова, її потрібно сприйняти як чітке «ні». Ситуації, коли людина говорить «ні», а насправді має на увазі «так, будь ласка, продовжуй», не існує. Але іноді твоє «ні» відмовляються чути.
Якщо дитина раптово змінює поведінку, на те є причина. Виявити її – наше завдання. Якщо ми не можемо розговорити дитину, тому що він або вона занадто налякані або не можуть знайти відповідних слів, потрібно шукати поради. Ті ж арт- або фототерапія – прекрасний спосіб дістатися до причини, при чому безпечний і легкий спосіб.
Почуття дітей обов’язково потрібно сприймати серйозно – в іншому разі вони швидко самі перестануть собі довіряти. Доведено, що ґвалтівники часто свідомо вибирають в якості жертв дітей з низькою самооцінкою. Я довгий час не могла в це повірити, адже я завжди вважала себе сильною дитиною, і мої батьки – не з тих, хто припускається помилок. Але, на жаль, я зрозуміла, що в дитинстві над багатьма почуттями, які я відчувала, інші люди сміялися. Коли я злилася, я нібито виявляла «впертість». Коли хотіла досліджувати навколишній світ – «безсердечність». Мої почуття і бажання не сприймали всерйоз.
Дитині, що пережила насильство, аби її почули, доводиться звертатися за допомогою до восьми разів. І дій для виправлення такого становища вживають недостатньо.
Розповідати ту ж саму історію насильства знову і знову страшенно виснажує.
Через те, що ця тема найчастіше залишається в тіні, кожен, кому доводиться почути історію хоча б раз, ціпеніє і не знає, як реагувати. Тому жертвам доводиться ламати голову: що робити з емоціями співрозмовників, як допомогти їм впоратися з ними? А тому багато жертв часто стикаються з почуттям провини за заподіяний близьким біль.
Але хіба не повинно бути навпаки? Допомагати повинні тому, хто пережив насильство. Батькам і друзям потрібні рекомендації: як вести себе, коли люди діляться з ними такими складними історіями, що робити, щоб допомогти жертвам відкрито говорити про пережиті епізоди насильства.
На знімках 2002-2003 років моя поведінка сильно змінилася: місце безтурботної усміхненої дівчинки зайняв сором’язливий замислений підліток. Я виглядала погано і сумною, стояла завжди трохи віддалік від інших членів сім’ї. Фотографії виявилися доказом того, що щось вже відбувалося. На перших етапах роботи над фотокнигою я зрозуміла, що в моїх дитячих знімках дуже багато пригніченої злості. Але я ніколи не дозволяла собі проявляти її в бік людини, яка цього заслуговувала, – я направляла її тільки на саму себе.
Книга почалася з рішення направити всю цю злобу на фотографії мого ґвалтівника: я почала їх знищувати – так, як раніше знищувала себе. Коли я дивлюся на зіпсовані знімки свого насильника, він видається мені практично незнайомцем. Я й гадки не мала, що можна таким чином когось перестати впізнавати, але, як мені здається, саме так і «працює» прощення. Він більше для мене нічого не значить. Нарешті.
У проекті «Для мене» я не збираюся показувати пальцем на певну людину. Проект не про вину, він – про розуміння. Нам всім потрібно зрозуміти не тільки, як саме ми можемо вберегти дітей; друга сторона проблеми – пошук відповідей на питання, звідки береться педофілія, чому вона існує і що з нею робити.
До теми: «Б’є, значить – любить?». Франківчанки розповіли про життя із нелюдами
З дитинства ми оточені чорно-білим світом. Нас завжди вчать розділяти все на «добре» і «погане». Але в міру дорослішання ми розуміємо, що дуалізм не працює. З тривогою ми починаємо усвідомлювати, що відтінків сірого дійсно дуже багато. Прийняти це різноманіття – красиво і важливо. Коли я працювала над книгою, мене переповнювали виключно негативні емоції: гнів, скорбота, відчуття втрати, розчарування в самій собі, довіри не тій людині, фрустрація і страх. Довгий час я відчувала меланхолію і печаль, особливо щодо того періоду, коли людини, яка завдала мені болю, ще не було в моєму житті. Зовсім недавно я зустріла його, в якийсь момент він кинув фразу про те, як я любила бувати в його компанії в дитинстві. Слова вп’ялися мені прямо в серце, я навіть майже розплакалася: адже хороші спогади майже стерлися з моєї пам’яті.
На останній сторінці макета книги спочатку було присутнє речення «Мені потрібно літати», запозичене з листа, який я написала сама собі в 16. Але коли на моїй виставці в Перуджі я побачила людей зі сльозами на очах, то зрозуміла: вони думають, що я все ще не подолала цей травматичний епізод з дитинства. Це в корені невірно. Мені не хотілося, щоб мене жаліли, – все в минулому.
Тому ми з видавцем Евою вирішили замінити слова на зображення орла. Дочка Еви, Джулія Бетті, допомогла мені реалізувати ідею. Малюнок орла символізує силу і свободу і прекрасно взаємодіє з іншим зображенням – моєю фотографією, також перетвореною Джулією в малюнок. Створюється взаємодія, постійна трансформація, перехід краси і особистої сили від людини до птаха і назад.
Те, що знімок таким чином був «присвоєний» іншою людиною, викликає в мені відчуття захищеності. Коли книга стала доступна широкому загалу, я почала відчувати море емпатії і захисту, яких мені так не вистачало в дитинстві. Це дійсно чудово, і кожен раз, коли я відчуваю, що хтось висловлює щире співчуття, шрам в моїй душі розгладжується.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.