Вчора, 13 червня, в Івано-Франківську відбулася конференція TEDx. Одним із доповідачів була Севгіль Мусаєва-Боровик, журналістка, головний редактор онлан-видання «Українська правда» . Після анексії Криму вона виступила одним з ініціаторів проекту «Крим_SOS», спрямованого на надання достовірної інформації та допомогу людям у питаннях безпеки, переселенні і пошуку ресурсів.
Севгіль розповідала про непросту долю кримськотатарського народу на прикладі своєї ж сім’ї.
Розпочала демонстрацією відео, яке зняли кримські татари з усього світу. На ньому танцюють «Хайтарму». Далі пряма мова.
«Якщо ви дивилися фільм, то знаєте, що ця назва перекладається як «Повертатися/ Рухатися», це танець, який символізує колообіг життя з усіма його радостями, сумнівами, печалями. І справді Хайтарма – це не лише народний танець і це відео символізує все, що сталося з нашим народом в останні 70 років. Ми дуже добре знаємо, що таке повертатися. Колись, 70 років тому, наших бабусів і дідусів виселили з Криму, а через 50 років мої батьки повернулися, на жаль, історія повторюється і тепер уже моє покоління розкидане по світу. Я сама не можу потрапити до Криму. І нині я хочу розказати вам історію свого народу через історію своєї родини.
Це картина, яка символізує депортацію кримських татар. Я знаю цю історію з 5 років від своєї бабусі. Їй тоді було 18 років і на той час вона була прикута до ліжка протягом року через радикуліт. І всю депортацію практично перенесла на простирадлі, її носили молодші брати. Моя родина прожила у Сибіру не так довго і через деякий час потрапила у середню Азію, там також не було жодних умов для проживання, там були бараки без вікон і дверей, але кримські татари знайшли можливість радіти навіть у такій ситуації. Вони ходили один до одного у гості, вони танцювали Хайтарму. Чому ходили у гості? Тому що кримський татарин, як би йому не було погано, завжди приготує найкраще для свого гостя.
Цю людину ви добре знаєте, це наш національний лідер, з якого починався кримськотатарських національний рух Мустафа Джемілєв. 15 років загального ув’язнення, 300 днів голодування. Знаєте, мені 28 років і я досі багато чого навчаюся у нього – як не впадати у відчай, як радіти життю, не зважаючи ні на що.
Але сьогодні я хочу розказати про іншого героя. Це Муса Мамут і ви, напевно, нічого не знаєте про нього. Коли мені було 5 років, перша книжка, яку я прочитала, була «Факел на Кримом», вона розповідає його історію. У 1975 році, незважаючи на заборону жити у Криму і прописуватися, Муса Мамут зі своєю родиною приїхав і оселився, намагався прописатися. Через це на нього була порушена кримінальна справа. Вона закінчилася двома роками ув’язнення у таборі. Але він повернувся знову і все ж таки намагався прописатися. Коли проти нього в черговий раз порушили кримінальну справу і прийшли міліціонери, він облив себе бензином і підпалив. Через опіки помер. Кримські татари, які знаходилися у той час в Середній Азії, у Сибіру, всі вони надсилали телеграми до його родини. І так само моя бабуся з мамою надіслали цю телеграму зі співчуттями. А через два тижні до них прийшов офіцер КГБ. І сказав – ви надсилали? Моя бабуся – Так звичайно, хіба я не можу висловити співчуття? – Ну ви ж розумієте, що це політична справа? На що вона сказала – а що політичного, якщо людина хоче жити на своїй землі, а ви їй не даєте. На що офіцер сказав – ви знаєте, у вас 16-ти річна дочка, їй скоро поступати, навіщо вам ці проблеми, ми все влаштуємо, лиш не треба розголосу. Бабуся відказала – я теж себе облию бензином і підпалю. Звісно, розмови не вийшло і моя мама наступні три роки пробувала вступити до медичного вузу, але її мрія не збулася.
Коли народилася я, у 1987 році, кримськотатарський національний рух нарешті здобув бажану перемогу. Після того як були демонстрації кримських татар на червоній площі, нашому народу дали можливість повернутися. І моя родина цією можливістю скористалася, мені було 2,5 роки, а сестрі 6 місяців і батьки, не зважаючи на те, що в Узбекистані у них все було добре, вони вирішили повернутися. Було дуже складно , оскільки перші два роки ми жили у приміщення 25 кв. метрів, в якому мешкало ще дві родини. Мама, незважаючи на те, що у неї була освіта економічна, була змушена мити підлоги. Я теж знаю, що таке бути вигнанцем на своїй землі, я дуже добре це відчула, коли вчилася у школі і була єдиною кримською татаркою у класі. Можливо, через це я свого часу залишила Крим і переїхала до Києва.
А це вже початок нової історії – 26 лютого мітинг від будівлею Верховної ради Криму і це початок анексії, коли кримські татари намагалися стримати російських прихильників, але на жаль… І на той час мені вперше стало страшно, ми зібралися з моїми друзями Алімом Алієвим і Тамілою Ташевою, що ж робити? Давайте створимо якусь платформу для інформації. Ми думали, що це на три тижні, що швидко все закінчиться. На жаль, історія затягнулася.
Це моя мама, це 8 березня минулого року, через 10 днів після того, як мама вийде на мітинг на підтримку єдності України, Крим офіційно ввійду до складу Росії за підписом Путіна.
А це Решат Ахметов, він став першою жертвою анексії. Вийшов на одиночний пікет, був викрадений Самообороною, а потім його тіло знайшли у лісі.
Це людина яка у мене символізується із втратою батьківщини. Коли наша ініціатива проіснувала всього лиш кілька днів – 1 березня було прийнято рішення ради федерації про введення х військ в Україну, і ця людина стала першим з переселенців. Це художник Рустем Скибін, він подзвонив мені і сказав, я виїжджаю з Криму, я не знаю, що буде, допоможіть мені.
Це головний редактор єдиного кримськотатарського каналу АТР Ліля Буджурова, який 1 квітня припинив своє мовлення на території Криму. Довгий час цей канал, не зважаючи на анексію, був об’єднуючим для багатьох родин. Але коли 1 квітня канал припиняв свою трансляцію вона звернулася до своїх глядачів і сказала прості слова – «Якщо ми пережили Сталіна, Союз, то ми переживемо і ці нещастя. Повернемося і будемо будувати свій дім на своїй землі. Ми завжди повертаємося.
Нині в Криму тисячі ув’язнених і це наші громадяни, і вони тримають там тил сьогодні. Заради нас. Серед них моя мама, мій тато і мої друзі.
Я вже рік не була вдома, коли я сумую мій друг Алім Алієв каже – не бійся, ми обов’язково ще станцюємо Хайтарму на уламках цього режиму.
А цей символ ми з сестрою розробили на річницю депортації – це ластівка, яка пролітає над Кримом. Крим червоний, оскільки нині півострів подає сигнал SOS для всього цивілізованого світу, через порушення прав людини, через відсутність свободи словами… Ластівка – це ми, кримські татари, і всі кримчани, які хочуть повернутися. Ця ластівка – я, яка теж мріє обійняти своїх батьків на своїй землі, і насправді, ця ластівка символізує не лише нас, кримських татар, вона присвячена усім переселенцям, а їх в країні понад мільйон. Я дуже вірю, що ластівки скоро повернуться, бо ластівки завжди повертаються і весна скоро настане.
