В ОКЛ сьогодні реабілітують бійця з Франківська. Його історією поділилися на сторінках лікарні в соцмережах. Мар’ян Данилюк прийняв рішення про захист Батьківщини, бувши у Франції на роботі. Саме там його застала звістка про повномасштабне вторгнення й уже 27 лютого він був удома. Інакше не міг.
Пройшов навчання у 10-ій гірсько-штурмовій бригаді, а через місяць був на нулі в Харківській області, пише Репортер з посиланням на КНП ОКЛ.
Щоправда, маму з бабусею Мар’ян вирішив вберегти від переживань, а тому кожного дня їм телефонував, нібито все ще з навчань у Коломиї. Втім, 26 травня, коли хлопець отримав важке поранення, дотримати «телефонну» обіцянку він уже не зміг.
Після двох тижнів реанімації у Харківському госпіталі воїна перевели у Полтаву. Оскільки під час танкового обстрілу ударна хвиля розтрощила його телефон, додому хлопець зміг подзвонити лише згодом, коли волонтери подарували новий.
Сьогодні Мар’ян у Центрі фізичної та реабілітаційної медицини обласної клінічної лікарні. Тут він уже дев’ятий місяць і пройшов попередньо чи не всі відділення: проктологію, неврологію, травматологію, ендопротезування, хірургію і навіть алергологію, оскільки підхопив коронавірус.
«Пам’ятаю день, коли він перший раз за чотири місяці самостійно помився, – пригадує завідувачка Центру Катерина Загородня. – Від щастя тоді плакали усі ми й сам Мар’ян також. А до того все було непросто: кістка на нозі роздроблена на уламки, вакуумом витягували залишки бруду й так проводили операцію за операцією».
Усього Мар’ян переніс 12 операцій. До слова, це його перший лікарняний досвід. Змалку хлопець займався різними видами спорту, здобув три золоті та дві срібні медалі, тож був міцним і завзятим.
Нині у його тілі ще досі залишаються уламки, зокрема, в уретрі. Пряма кишка виведена на живіт, а тому попереду ще одна складна операція. Втім, лікарі радіють, що хлопець на очах повертається до життя, окріп і почав ходити.
Травматолог Андрій Баран провів Мар’янові більшість операцій. Хірург каже, що з найскладнішими випадками можна впоратися, але дуже непросто емоційно, психологічно. «Вкрай важко бачити молодих хлопців, які залишаються інвалідами, – каже хірург Баран. – Хоча цьому військовому таки пощастило…». За словами лікарів, йшлося також про ампутацію руки Мар’яна, оскільки було серйозне поранення плечової кістки, але й із цим обійшлося. Для відновлення чутливості потрібен час і терпіння.
Пані Ірина, мама Мар’яна, постійно поруч: допомагає синові одягнутися й піднятися, щоби міг пройтися хоч кілька метрів. Жінка пригадує, що коли приїхала у Полтаву, від побаченого жахнулася: три складні переломи у лівій нозі й один – у правій, травма руки, уламки в сечовому міхурі та прямій кишці, розтрощене бедро.
«Там не тільки я плакала, але й лікарі, – пригадує пані Ірина. – А разом з тим вони мене заспокоювали, що молодий й усе швидко зростеться, вилікується…». Як стверджують лікарі сьогодні, прогрес справді відчутний, реабілітація проходить з неабияким успіхом та надією на цілковите відновлення.
«Стараюся його підтримувати, аби він не бачив моїх сліз”, – ділиться своїми переживаннями пані Ірина
Мар’ян каже, що не змінив би свого рішення, бо мав захистити своїх, «щоби ворог сюди не прийшов, аби не вбивали й не ґвалтували наших дівчат…».
У квітні минулого року свої 25 Мар’ян зустрів на фронті. Хлопець сподівається, що 26 святкуватиме вже в переможній Україні та в колі родини.
Читайте: На Прикарпатті громади створюватимуть добровольчі формування оборони
