Зеленська територіальна громада в Івано-Франківській області розкинулася на майже 500 квадратних кілометрах мальовничих гір й об’єднує п’ять сіл (Зелене, Явірник, Топільче, Дземброню й Бистрець), а мешканців тут — лише близько двох тисяч. На чолі громади — 37-річний Володимир Феркаляк. У 2015 році його обрали сільським головою Зеленого, а у 2019 — головою Зеленської громади.
Попри віддаленість, громада, як і всі українці, близька до болів фронту й віддає туди найцінніше — своїх синів і чоловіків. Володимир Феркаляк розповів, як воюють українські Карпати, пише Репортер з посиланням на Platfor.ma.
Раніше я працював у Державній податковій інспекції у Верховині. Ніколи не думав, що стану сільським головою. Завжди є складнощі — з людьми працювати нелегко. Але ініціатива йшла від самої громади, тож я балотувався і понад 80% людей підтримали мене.
У нас громада специфічна за розташуванням: крім того, що гірська і велика по території, ще й одна з двох в області, яка має державний кордон. Ми межуємо з Румунією, кордону — майже 45 км. Тож у нас є прикордонна застава, постійно комунікуємо з ними. Співпрацюємо і з румунськими колегами, навіть був спільний проєкт щодо відкриття пункту пропуску у нашій громаді. Але зараз, звісно, не та ситуація.
День 24 лютого почався для мене десь о 5 ранку. Як і у всіх — телевізор, шок, нерозуміння. У перші дні була інтенсивна робота, працювали 24/7. Ніхто не розумів, куди рухатися, чого чекати. У нас були нічні чергування місцевих чоловіків, які їздили по громаді, патрулювали.
Читайте також: Не забудемо. Як у франківському університеті документують злочини росії та наближають трибунал
Практично усі наші хлопці, які служать, поїхали ще у перші дні. Не хочу використовувати слово «добровільно», вони просто виконали норму закону про військовий обов’язок, без жодних повісток. Я зібрав хлопців, сказав: «Війна. Кожен свідомий чоловік розуміє, що має робити». Звісно, всі не можуть піти, але ті, хто залишився, справді багато працюють, щоб допомагати нашим бійцям.
Зараз понад сотні мешканців громади воюють у різних точках України. Є загиблі, є такі, хто вважається зниклими безвісти. Наприклад, Петро Федорчук, який воював у 36-й бригаді. Офіційних даних про загибель немає, тож ми сподіваємося на добру звістку.
В принципі, у нас тут спокійно й специфіка зовсім інша, ніж у міських чи приміських громадах. Сирен немає, система оповіщення встановлена лише по школах. На випадок екстрених ситуацій по церквах є потужні гучномовці, однак все ж переважно користуємось мобільними додатками. Підвалів, сховищ у нас на території немає, лише погреби — у нас на них кажуть «пивниці».
Читайте: Як “Станіславський борщ” нагодував 125 000 захисників на фронті (ФОТО)
Війна внесла свої корективи у життя — але так сталося по всій Україні. До того було багато планів, проєктів, задумів. Ми розпочали капітальний ремонт приміщення центру безпеки в Зеленому. Тут мала бути пожежна служба, екстрена медична допомога, рятувальники. Наразі все призупинилося, бо всі зусилля зосереджуємо на підтримку територіальної оборони, ЗСУ.
Підтримуємо і сім’ї військових. Звісно, це нелегко, враховуючи всі труднощі, які зараз виникають перед місцевим бюджетом. Але у нас є програма підтримки мобілізованих та їхніх сімей. Наприклад, діти військових харчуються у школі безплатно.
На початку війни у нас у громаді мешкало близько 500 внутрішньо переміщених людей, зараз офіційно — 40. Багато хто уже повернувся або виїхав. Раніше люди жили і в комунальних закладах, але з початком навчального року всі знайшли можливість переселитися в приватний сектор.
В принципі, у нас тут спокійно й специфіка зовсім інша, ніж у міських чи приміських громадах. Сирен немає, система оповіщення встановлена лише по школах. На випадок екстрених ситуацій по церквах є потужні гучномовці, однак все ж переважно користуємось мобільними додатками. Підвалів, сховищ у нас на території немає, лише погреби — у нас на них кажуть «пивниці».
Зараз основне завдання — співпраця з прикордонною службою. На початку громади встановили пункт спостереження прикордонників, щоб запобігти перетину держкордону військовозобов’язаних чоловіків. Пункт спостереження працюватиме і взимку, бо потік машин у нас великий.
А до війни громада орієнтувалася на розвиток туризму. Через наші села пролягають маршрути на гору Попіван, тут дуже розвинений рафтинг. Навіть цього літа було багато туристів, хоч, звісно, менше, ніж зазвичай. З прикордонниками ми розробили механізм: власники садиб попередньо надавали списки прізвищ і паспортних даних тих, хто буде заїжджати. Ми передавали їх прикордонникам, вони перевіряли по своїх базах. Ми несли відповідальність, щоб ці люди потім якось незаконно не перетинали кордон. Так і пережили літо.
Зараз готуємось до зими. У нас всі заклади освіти обладнані або пічним опаленням, або твердопаливними котлами. Дрова завезені, електрогенератори закуплені, паливо для них є. Навіть у разі вимушених відключень дітям буде тепло. Щоправда, невідомо, як цього року буде з утриманням доріг — бо зими тут суворі, часто засипає шлях. Але спільно з районною й обласною владою точно знайдемо механізм.
Зараз дійсно багато викликів, але з ними можна справитися. От що справді важко — це хвилювання за бійців на передовій. У нас громада дуже маленька, я знаю в обличчя кожного мешканця, відповідно — кожного хлопця, який зараз на фронті. Відчуваю за них відповідальність, страх, це важко. У великих громадах це сприймається інакше, там можна розчинитися між кількістю людей. А у нас я маю стосунок до кожного — чи родина, чи кум, чи друг. Мій рідний брат теж воює. Намагаюся комунікувати, підтримувати зв’язок з кожним. Не завжди виходить, бо багато роботи, та й хлопці не завжди мають можливість. Але з рідними бійців спілкуємось постійно.
Не знаю, коли буде перемога, але в ту мить я точно відчуватиму гордість за наші Збройні сили, нашу країну. Програти ми не можемо, у нас просто немає такої опції. Але після перемоги радість буде недовгою, бо ми прекрасно розуміємо, що потім нас чекає велика відбудова держави.
Одна із важливих справ, про яку вже треба думати, — це реабілітація бійців. Ми розуміємо, що їм важко психологічно, бо вже майже дев’ять місяців війни. Можливо, побудуємо в нашій громаді, за допомогою партнерів, реабілітаційний центр у горах. Там можна було б відійти психологічно. Уже навіть маємо ідею місця — на горі Дуконя в монастирі, який був до війни багато років московським, а тепер там ПЦУ. Там дійсно можна зробити реабілітаційний табір, щоб наші воїни відпочили й духовно, й фізично.
Зараз громада розвивається. За останні роки збільшилася народжуваність. У нас є опорний заклад, Зеленський ліцей, з філіями: Бистрецька гімназія і початкові школи у Дземброні та Явірнику. Зараз в опорному ліцеї 204 дитини, серед них дев’ятеро — внутрішньо переміщені. На жаль, у ліцеї немає спортивного залу — лише майданчик зі штучним покриттям надворі. Ми планували зробити зал модульного типу — такі вже є у нашій області, — подавалися на гранти, цього року вже могли б починати будівництво. Закінчиться війна — з новими силами візьмемося за це. Але зараз основний пріоритет — щоб усі військові повернулися додому.
Comments are closed.