Французький театральний режисер Жуль Одрі став головним режисером Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка навесні цього року.
До цього він гучно заявив про себе в столиці України, коли на запрошення Стаса Жиркова поставив у “Золотих Воротах” спектакль про Сталіна та його поплічників “Сьогодні вечері не буде”. Згодом Жуль ризикнув закандидувати на конкурсі головного режисера одного з найпопулярніших українських театрів, який магнітом притягує театралів на Захід України.
…Він приїхав до Івано-Франківська з двома валізами: у тій, що більша, — книжки. Жуль вивчає українську мову, відвідує бібліотеку іноземних мов, живе в театрі й щодня має тренажі з акторами.
В інтерв’ю для DT.UA мсьє Одрі розповів про пошуки балансу, шарм і дух Франківська, про традиції, а також про режисерів, які його вражають…
— Жуль, що найдорожче ти залишив у Парижі і що найцінніше знайшов в Україні?
— Там я залишив кохану жінку, а тут знайшов театр, який полюбив. Віднайти зараз баланс між цими двома речами мені дуже важко. Та я щасливий, хоч і відчуваю меланхолію. А ще знайшов тут дорогоцінну й дуже сильну художню мову. Вивчаю й українську — і це для мене дуже важко, особливо ваші закінчення. У мене перехідний період між двома мовами, двома країнами і двома культурами. Я в пошуках балансу.
— Який театральний напрям найпопулярніший у Франції?
— Останніми десятиліттями у Франції основний напрям — це відхід від автора: режисери пишуть власні тексти або роблять варіації на теми автора. Нині є тенденція не використовувати у постдраматичному театрі авторських історій. Тому популярний напрям — коли не застосовується четверта стіна, немає персонажів, немає конкретної історії-фабули і навіть автора. На останньому фестивалі в Авіньйоні вистави на головних сценах були зроблені так, що актори прямо спілкувалися з публікою. Це було замішано на документальному й постдраматичному театрі — нема тексту, нема персонажів, нема четвертої стіни і нема фабули.
— А якщо публіка до цього не готова?
— Думаю, якщо це відбувається, то публіка цього хоче. Є багато пропозицій про імерсивний театр. Ось, наприклад, був чоловік, який поставив “Гамлета”. Усе дійство відбувалося на покинутому занедбаному заводі, і публіка разом з акторами пересувалася цим заводом. Публіка має камери і може робити свій власний кадр. Багато артистів рухаються в напрямку імерсивного театру. Гадаю, імерсивний театр — це хороший баланс між театром і кіно. Якимось чином, коли ти твориш імерсивний театр, ти втрачаєш архітектуру театру. І коли ти з боку публіки, то забуваєш, що ти в театрі, втрачаєш це відчуття… Це як із кіно, коли забуваєш, що дивишся фільм, бо занурюєшся в нього. Думаю, в Україні це може відбутися за рахунок молоді, котра більше пов’язана з кіно.
Вісім прем’єр. Чим дивуватиме Франківський драмтеатр у новому сезоні
— А як ти ставишся до бульварного театру?
— Люблю такий театр. Дуже чудова тут техніка в акторів, це класний технічний театр. Бульвар, водевіль — він дуже простий і мені близький. Тут цікава гра акторів і цікавий репертуар.
— Чому ти погодився ставити в Києві про Сталіна?
— Я прочитав 2013 року статтю про те, що Путін перед чемпіонатом світу з футболу хоче перейменувати Волгоград на Сталінград. Мене це шокувало, бо сталінський період був дуже тяжким. Я не міг зрозуміти, навіщо Путіну реабілітувати образ тирана Сталіна. І того ж вечора пішов до бібліотеки, узяв книжку “Сьогодні вечері не буде”, яка дала відповіді на багато запитань. Я запропонував цю річ для роботи в лабораторії, щоб отримати ще більше відповідей. І зробив цю виставу, щоб зрозуміти уроки сталінізму.
— Чи цікавить когось тема Сталіна в Парижі?
— У Парижі зовсім інша вистава. Бо сучасна французька публіка ніяк не пов’язана з історією про Сталіна. Тут сама тема важливіша, ніж історія. Тому це, скоріше, про фінансову владу, бо наш президент — банкір. Публіка сама вирішує: яку виставу вона дивиться — історію про Сталіна чи розповідь про механізм влади. Так часто буває.
Моя перша вистава — “Гамлет”. Її прем’єра спочатку відбулася в Таллінні, а вже потім у Парижі. І це були дві різні вистави: якщо для режисера — одна, то для публіки — різні. У деяких країнах виносити на обговорення тему сексу важче, ніж в інших. Скажімо, Франція більш відкрита до неї, ніж інші країни. А от для Естонії ця тема мала табу. Тому, наприклад, стосунки Клавдія і Гертруди були ясніше сприйняті у Франції, ніж в Естонії. Публіка сама вирішує, на чому концентруватися.
— Цікаво, а як ти облаштував свій побут в Україні?
— Поки що не облаштував. Я відчуваю, що мені тут завжди буде некомфортно. Але я думаю, що це добре. Бо як європеєць, я звик до комфорту, я зростав у комфорті, а тут я практикуватимуся у прийнятті некомфорту. Я кажу не про матеріальні речі. Матеріально я маю все. Франківськ — це місто, яке по-епікурейськи наповнене прекрасними речами. Я кажу про душевний некомфорт, про той хаос… Якщо я виживу тут, то зможу вижити в будь-якій ментально божевільній ситуації. Бо тут я почуваюся спортсменом, який пішов тренуватися високо в гори, де немає кисню, де екстремальні умови, і думаю, що коли спущуся вниз, то відчую себе вільним. Але ж ні! Я вільний, певно, я хотів сказати, що відчую довершеність. Я був у горах, був у Карпатах. Там пречудесно.
— Чи не складно двом режисерам творчо керувати одним театром?
— Ми з художнім керівником театру — Ростиславом Держипільським — абсолютно різні і водночас доповнюємо один одного. Як на мене, в Ростислава діонісійський характер, а в мене — аполонічний. Мені здається, Ростислав надзвичайно сильно пов’язаний з якимсь космічним типом роботи, шалено вільним. А я більш сталий, постійний і прагматично налаштований. Ростислав дуже багато мене вчить. Тепер мені трохи важко, бо розпочинається сезон… І мені непросто уявити, як ця велика будова, цей театральний механізм працює. Тому я почуваюся одночасно і натхненним, і загубленим. Але знаю: все буде добре.
Жуль Одрі перед прем’єрою “Калігули” у Франківську: «З хаосу завжди виходить щось сильне» (ФОТО)
— А чи цікавий образ Калігули сучасному глядачеві?
— Вистава “Калігула” — це провокація. Думаю, досить важка для публіки. І те, що я хотів, — це не робити виставу саме про тирана. Проте вважаю, що публіка все ж таки має відчути насильство — тією мірою, якою відчув його я, коли читав “Калігулу” Камю. Мене це мучило як жахіття, тому я й зробив цю постановку. Це наче кошмар, що наснився вам уночі… І, прокинувшись, ви мусите про нього комусь розповісти, інакше він переслідуватиме вас.
— Яку п’єсу ти хотів би поставити в Парижі, але ще не поставив?
— Я дуже люблю працювати над п’єсами Гарольда Пінтера, і мені хотілося б попрацювати зі своїми колегами у Франції — наприклад, з Анн-Софі Льомбард. Є ще одна історія, вона мені подобається, — це російський автор Іван Тургенєв, який писав про нігілізм. Я хочу це поставити. І, безумовно, Шекспір. Є багато-багато авторів і є час, бо попереду в мене все життя, яке я хочу присвятити театральним постановкам. А сьогодні я більше концентруюся на тому, що ставитиму тут, в Україні, а не на тому, що хотів би ставити в Парижі.
В Івано-Франківську хочу зробити щось психологічне саме на малій сцені, де буде задіяно не більше семи акторів. Можливо, це буде вистава із простішими конфліктами, коли публіка почуватиметься ближче до пропонованої історії. Я приїхав сюди з французьким автором і своїм концептом, але тепер хочу прислухатися до оточення, до міста, до акторів — і, відштовхуючись від цього, надихнутися і віднайти діалог і розпочати його. Для точного відчуття атмосфери міста читаю роман Софії Андрухович “Фелікс Австрія”.
— Які сучасні світові режисери вражають тебе?
— Томас Остермаєр, Іво ван Хове, Омар Поррас, Еймунтас Някрошюс — його виставу я вперше побачив не по ТБ, а тут, в Івано-Франківську на фестивалі Porto Franko. Також Кіріл Сєрєбрєнніков… Та мені потрібен час, щоб розібратися, хто в Україні з режисерів цікавий, бо я працюю над виставами і не встигаю.
— І скільки триватиме твій роман з Україною?
— Так довго, як довго ми будемо любити одне одного.
— У Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка є вистава про зірку Парижа початку XX століття Амедео Модільяні. Які враження й побоювання є в тебе щодо вистави, адже матеріал близький?
Форма цієї вистави була дуже кінематографічна, тому що в процесі дійства акторам вдалося прямо спілкуватися з глядачем, творити кадр, певну рамку — тобто збалансувати космічну режисуру, і це було для мене як сон і пробудження. Вона стала для мене найкращим способом поєднатися з Україною — наче лист-запрошення: “У театрі, де ти працюватимеш, ми робимо виставу про Модільяні”.
— Що відрізняє французьких та українських акторів?
— Це запитання… (Жуль переходить на українську. — Авт.) Коли я відповім на нього, то багато хто з французьких акторів напише у FB: “А що, я — не прекрасний актор?” Немає різниці між французькими й українськими акторами, різниця є тільки в тому, як вони працюють у своїх країнах, і в економічній системі. Це просто як дві планети. В Україні є трупа, у Франції цього немає. Там актор вільний — дуже-дуже вільний… Не в тому сенсі, що він не має рамок для творчості, а в тому, що він завжди в пошуках роботи. Актори у Франції чекають на роботу, вони мають бажання працювати, але в них немає такої можливості. Актори ж в Україні мають таку саму волю до роботи, але інколи почуваються занадто безпечно й комфортно, забуваючи про те, що їхня робота — це мистецтво, і треба постійно щось відкривати в собі заново. Я хочу зробити двотижневу лабораторію, де буде 12 українських акторів і 12 із Франції. Ці 24 актори працюватимуть разом, і ми поставимо… Шекспіра. Може, тоді й поговоримо про різницю?
Француз Жуль Одрі став у Франківську людиною тижня за версією “Репортера”
— Яка в тебе улюблена страва в Україні?
— Я вже сказав, що Франківськ — дуже епікурейське місто… Вже маю тут улюблені заклади. А зі страв люблю борщ і вареники, з напоїв — квас.
