На Прикарпатті вже готуються до свята: господині печуть паски і прибирають у домі, діти розмальовують писанки. У кожному регіоні є свої традиції, а от особливі звичаї Лемківщини можуть зникнути за кілька років. Франківська художниця, лемкиня Анна Кирпан розповіла, як святкував Великдень народ, зараз розкиданий по всій Україні й не тільки.
Доля чорного кольору
У давнину писанки були оберегами дому, подарунками рідним, символом спочатку язичницьких, а згодом і християнських традицій. Лемківськими називають писанки, виконані за допомогою писачка зі шпилькою. Вони відрізняються від решти традиційних українських писанок, але у інших країнах, наприклад, Польщі, Німеччині, Словаччині, досить поширені.
Спочатку лемки зображали на писанках небесні світила та явища природи: сонце, місяць, зорі, блискавку, дощ. З часом на них з’явилися рослини, тварини й люди, а далі й атрибути християнства. Пізніше на лемківські писанки вплинула трагічна історія народу.
«Колись лемки фарбували писанки лише в якийсь один колір, але завжди у яскравий, у чорний – ніколи, на відміну, наприклад, від Поділля, – розповідає Анна Кирпан. – Після виселення з Лемківщини почали використовувати чорну фарбу. Напевно, дуже важко було святкувати Великдень на новому місці, тому навіть таке світле свято не могло бути таким радісним, як колись».
Читайте: Франківців на Великдень кличуть на гаївки та фестиваль
Розписати лемківську писанку просто. Для цього потрібно протерти варене яйце оцтом і шпилькою нанести на нього простий візерунок з воску свічки – крапки та риски. Щоб віск краще розтопився, можна поставити свічку в аромалампу або розігріти на плиті. Потім треба розвести харчовий барвник у воді з оцтом, занурити в нього яйце та почекати, поки шкаралупа зафарбується. На замальоване яйце теж накладають візерунок воском, крапками і рисками та занурюють уже в інший барвник. Потім на полум’ї свічки або газовій плиті притуляють до вогню і стирають віск. Під ним проявляється візерунок різних кольорів.
Анна Кирпан розмальовує яйця з дитинства. Їх з сестрою вчив робити писанки батько, сам родом із центральної Лемківщини. Тепер художниця проводить майстер-класи для дітей і дорослих.
«Я спокійно ставлюся і до копіювання візерунків, і до творчого переосмислення, – говорить Анна. – Адже будь-який елемент хтось колись придумав, навіть, якщо зараз він канонічний. Коли серце переповнює Великодня радість, то кожен може її виражати по-своєму».
Четвер буває Живним
Лемківські Великодні традиції схожі до тих, що поширені на східній Галичині, але є й відмінності.
Підготовка до свята була дуже ретельною. Хоч навесні роботи найбільше – зорати, засіяти поле, до Великодня готувалися дуже сумлінно, кілька днів усе мили й чистили. Традиційно розмальовували багато писанок, але вони на вигляд були простіші, ніж у інших регіонах, і робилися швидше.
«Земля на Лемківщині – це передгір’я та гори, люди розорювали схили і працювали на землі. Землеробство на кам’янистому ґрунті вимагало великої праці. Це визначало ментальність лемка, – розповідає Анна Кирпан. – Наприклад, на Гуцульщині основним було тваринництво, а не робота на землі. Тому в лемків нема такого розвиненого декоративно-ужиткового мистецтва. Отже й писанки простіші, бо не було часу робити багато дрібних елементів».
У Страсний четвер (або Живний четвер, як казали на Лемківщині) у деяких селах була особлива традиція. Після роботи вся родина сідала до столу в пам’ять про Тайну вечерю Ісуса Христа з апостолами.
«Це було схоже на Святвечір, у деяких домах було 12 пісних страв, – пояснює Анна Кирпан. – Інколи жартували, що у жадібного господаря наймит наїсться хіба на Живний четвер, бо тоді треба було все доїдати, а в Страсну п’ятницю був дуже строгий піст. Лемки взагалі постили серйозно: крім обмежень в їжі, в цей час не було жодних розваг, молодіжних зустрічей – усе відкладали до Великодня».
Вміст кошика загалом схожий: сир, масло, яйця, ковбаса, шинка, багато писанок. Але паску туди не клали.
Читайте: Великдень. Особливості святкування на Прикарпатті
«Головну паску робили велику й важку, тому місію нести її до церкви покладали на господаря дому, – говорить Анна. – Він ніс її на плечах, загорнену в полотно. Часто паска виростала така, що доводилося розбирати вхід у піч, щоб її витягнути. Інші паски могли вже бути менші».
За словами Анни Кирпан, гаївок на більшій частині Лемківщини не співали. Зате були різні ігри з писанками, спогади про які, втім, майже не дійшли до наших днів. Великдень святкували у сімейному колі, в гості йшли вже на другий чи третій день.
«Червонокнижна» культура
Історично територія Лемківщини – східна Польща, частина Словаччини і трохи Закарпаття. Примусове виселення лемків зі сходу Польщі на захід відбулося у 1947-му, а до України – у 1944-1946 роках. Люди приїжджали у незнайомий край, де ставали чужинцями з незрозумілою мовою і звичаями.
«Навіть сьогодні багато людей не хочуть зізнаватися, що вони лемки, дотепер є комплекс меншовартості, – каже Кирпан. – В одній місцевості лемків прийняли добре, а в іншій з них досі насміхаються. Місцеві висміювали їхню мову, через це діти лемків намагалися в школі якомога швидше освоїти літературну вимову».
На Прикарпатті лемки живуть в основному в Калуші, Надвірній, Снятині, у Рогатинському, Рожнятівському, Долинському, Тисменицькому районах. Однак значно більше переселенців на Львівщині й Тернопільщині, а взагалі вони є майже у всіх областях України.
«Ті лемки, які опинилися на сході України, краще зберегли свою мову, а тут, де говір ближчий до їхнього, асимілювалися більше, – розповідає Анна. – Якщо переселяли ціле село, то традиції зберігалися, а якщо кілька родин на все поселення, то майже ні. Мені щоразу важче знайти людей, які можуть розповісти про лемківську культуру. Зараз живі лише ті, хто виїхав у дитинстві, але й вони вже мають 80 років і більше. Це останні носії різних говірок, що були на Лемківщині».
Анна Кирпан влаштовує майстер-класи та інші події з надією, що люди згадають своє минуле. Вона – голова «Лемкоклубу», часто організовує заходи на тему Лемківщини у франківській науковій бібліотеці, а також записує спогади стареньких переселенців-лемків.
Читайте: Найбільша амбіція господині. Які паски пекли у Галичині на початку ХХ століття
«Сто років тому про Лемківщину писали, що це «цікавий, але маловідомий край». Ми живемо у ХХІ столітті і цей край є далі маловідомий, хоч він – у центрі Європи, – каже Анна Кирпан. – Як зникають червонокнижні рослини чи тварини, так само зникає і лемківська культура. Скоро вона може залишитися лише як артефакт у музеї».
Фото: Людмила Стражник і Анна Кирпан.
