Минулої п’ятниці до Франківська привезли прем’єру стрічки «Політ золотої мушки». Творці називають її наївною комедією, фільмом про окрему цивілізацію Галичина. Забіжимо наперед і скажемо, що, направду, такого близького до нас фільму ще не було. Тут і рідна говірка, і типовий набір персонажів, які є в кожному селі, і якась суто наша, галицька життєва філософія.
«Усе почалось з того, що колись давно, коли в Україні купонами за горілку платили, до львівського журналіста й письменника Богдана Волошина прийшов молодий кінорежисер Іван Кравчишин і каже: «Слухай, братику, давай я на твої оповідання кіно знімати буду! Таке веселе галицьке кіно, щоб люди сміялись і плакали! Хто ж проти? Вдарили хлопці по руках. Часто збиралися, фантазували. Багато й часто сміялись. Бо на той час це було найліпше, що вони вміли. Роки минали, але країні було не до українських фільмів», – так перед прем’єрою стрічки написав у своєму блозі про початки цієї роботи сам Богдан Волошин.
І справді, діло йшло повільно, до зйомок приступили лиш три роки тому. Тож прем’єра була довгоочікуваною. На представлення стрічки до Івано-Франківська приїхав сам режисер Кравчишин, а ще запросив акторів облмуздрамтеатру, які знімались у «Мушці».
«Ми спеціально робили це кіно не вишиванковим, а щоби показати, яка є Галичина, – вкотре наголосив режисер. – Кіно знімали у Верховинському районі і в Добромилі Львівської області».
Каже, для автентичності спеціально підбирали галицьких акторів, коли прийшов у франківський театр, підійшов до Люби Ніколаєнко (вона грала весільну кухарку), попросив пройти проби.
«А вона каже – нє, ви гастролери приїжджаєте, дурите голову, а потім нічо нема. І коли ми її викликали на зйомки, вона була дуже почудована», – сміється Іван Кравчишин.
Ще один актор нашого театру – Володимир Пантелюк, грав у фільмі старосту. Кравчишин каже, що в того класичний галицький типаж, а ще актор купу нюансів пропонував, аби вийшло справді наше весілля. Як ото приповідка про «Наваріндер пирогіндер» з Надвірнянського району.
Станіслав Білий мав непросту роль шукача скарбів, а точніше – закопаної по-п’яні напередодні весілля самогонки. Грав на тому весіллі і наш гурт «Петровичі».
«Якби не вони, то нас гуцули б з’їли, – знову сміється Кравчишин. – Бо накрили правдиві столи, а замість горілки налили воду. Підійшла до мене одна пані і каже, слухайте, ви або наливайте горілки, або ми вам зараз писки наб’ємо. Люди сіли за столи, почали балювати, а майстри як заграли, нарід кинув тарілки і бігом танцювати. А ми з камерами – за ними!».
Наймолодшою акторкою у стрічці була дівчинка Іванка з Верховинщини, і вона теж прийшла на прем’єру.
«Ця дитина мала чотири роки, коли ми знімали, – підхопивши малечу на руки, розказує Кравчишин. – І ми її будили в четвертій ранку. Три дні робили репетиції, Іванка ходила так, як вона хотіла, а не так, як нам було треба. Нарешті прийшла до мене й каже – ви не вмієте знімати кіно. Ну так, кажу. Але от в того дядька-оператора нині дуже болять зуби, пройди раз так, як ми просимо. І вона пройшла ідеально».
Іванка та Софійка Кравчишин, яка грала одну з головних ролей, і зробили цю стрічку, запевняє режисер. Коли стояли у фінальній сцені та дивилися, як горить їхня хата.
Тепер про саме кіно. Є село Бурачківці, й розташоване воно у самому центрі Європи, якийсь дядько міряв лінійкою і саме таке виміряв. І в цьому селі відбувається три історії – про футбол, весілля, смерть дзідзя та його тестамент (заповіт). Вони всі об’єднані спільними персонажами, а переповідає їх дівчинка Микола, яка любить дивитися кіно на небі. Персонажів у «Мушці» дуже багато і можна сказати, що такий набір є чи не в кожному селі, але режисер для ефекту їх добряче підсолив.
От живе у селі Маріцуня, яку ненавидять всі жінки, і ходять до неї всі чоловіки, а вона просто не може нікому відмовити. Хіба не чули про таких? Але заковика, є у Маріцуні бик, якого вона вигодувала ще з телятка, бик має до неї ніжні почуття і велику охоту проштрикнути рогами м’яке місце кожного кавалера…
Або ж Ромко, який ще хоче нагулятися, а його женять на Ірунці, бо та вже має горб спереду. Ромко клянеться, що дитина не його, але ніхто не чує, бо батьки вже все залагодили.
Окремої уваги заслуговує батько дівчинки Миколи – моцний хлоп, але має клопіт, бо жінка повіялася десь у світи по гроші. Та ще й йому двох дочок лишила, а що таке дівки? Тому назвав їх Миколою та Штефком і змушує у штанях ходити. А ще має за звичку після доброї гулянки робити у хаті «день ґазди». Ще й так сталося, що вмер його дзідзьо і треба терміново шукати заповіт, кому він хату лишив. А той у районі в нотаріуса. Останнього теж і придумувати не треба – у смерті дзідзя його навіть не переконало холодне тіло, яке йому доправили просто в кабінет. Каже, треба акт від лікаря…
Про всі колорити Бурачківців можна годинами розказувати, але найкраще – піти й самим подивитися. На прем’єрі зал плакав зо сміху. Та й задуматися там є над чим – про життя і смерть, про мудрість старих, врешті – як ми виглядаємо збоку. У «Мушці» важко викласти чітку сюжетну лінію, дивитися стрічку треба так, як дзіздзьо вчив Миколу сприймати людське життя: «Його треба смакувати повільно, як цукерку. І якщо вона тобі не смачна, значить ти їж її не з того боку, що треба».
До слова, Іван Кравчишин запевнив, що варіант, який іде у кінотеатрах, то є скорочена версія. А є ще три повноцінні частини. Ждемо. Бо, направду, смачно.
