Газета Культура Розваги Фото

Красно у Краснику. Василь Тупилюк відтворив прадідову хату і розказує як жили гуцули (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
«До 1897 року наше село називалося Красний Луг і було присілком Жаб’єго. То не від кольору пішла назва. У нас, коли бачать, що йде по вулиці гарна дівчина, то кажуть: «Йой, яка красна пішла», – пояснює Василь Тупилюк з села Красник, що на Верховинщині.

У 2009 році він побудував на своєму обійс­ті хату – точно таку саму, яка була в його діда та прадіда. І зробив там музей, про який мріяв ще у 1987 році. А почалося все з бартки, пише Репортер.

Лік біля церкви

До музею Тупилюків спровадить кожен місцевий. Скажуть: «Треба йти попри школу д´горі». Один перелаз, потім ще догори, попри капличку, і от уже зелене чепурне подвір’я Тупилюків.

Усе тут зроблене руками пана Василя. Але ґазди ще нема вдома. Його дружина пані Оля запрошує сісти на гойдалку чи в альтанку. Несе бутлю з водою, пригощає. Каже, вода цілюща, везли на експертизу, то в лабораторії аж дивувалися. Те джерело зовсім поруч. Топилюки набирають собі й туристів пригощають. Дуже смачна вода і добре втамовує спрагу.

Пані Оля каже, що біля джерела є каплиця і купіль. Відкрили її недавно, приїздять люди з різних куточків, аби туди зануритись. Розказує, що їхній священик дуже хворів, шукав причину по лікарнях, але якось уві сні йому голос сказав, що має лік біля церкви.

Пані Оля вибачається, що мусить бігти пироги ліпити, бо зараз приїдуть дві групи туристів. Тепер у них рух біля хати щодня, а от минулоріч було сумно.

Непригодний через 105 років

Екскурсії у музеї проводить лише пан Василь. Дружина до того не береться. Каже, не знає стільки, як чоловік, адже народилась і росла у Томській області. Її родину з села Зелене вивезли до Сибіру за те, що помагали партизанам.

«Я можу багато про кухню гуцульську розказати, – усміхається жінка й вертається до пирогів. – От, вже й чоловік йде».

Хату-музей Василь Тупилюк почав будувати у 2009, а через два роки вже приймав перших відвідувачів. Каже, за цей час були у нього з усієї України, а також чимало іноземців. Вони тут фільми знімали, кліпи, що не хоч.

Хто такі гуцули? Усі відповіді є в музеї Зеленчуків у Криворівні (ФОТО, ВІДЕО)

«Ця хата побудована по зразку хати мого діда-прадіда, – говорить чоловік. – А звідки я знав, бо була побудована у 1870, а у 1975 році, коли я мав 21 рік, ту хату розбирали, бо дах прийшов у негодність. Через 105 років! Але протеси, з яких була складена хата, добрі, ще нині з них зроблена літня кухня в одного чоловіка. Тому я знаю, як воно було, і відбудував так само, але з нового».

Пан Василь щось відсуває біля дверей, виймає дерев’яний прямокутник, запихає руку в отвір і відчиняє хату.

Розказує, що туристи з Одеси були, то один хвалився, що сейфи відчиняє. Хотів закластися на сто доларів, що й ці двері відкриє. Не зумів.

Тупилюк запрошує досередини. Тут прохолодно, сильно пахне деревом. Кімната начинена всім, чим лише можна. Аж очі розбігаються.

Мішок борошна за мрію

Пан Василь порпається біля печі й дістає бартку – гуцульський топірець. Каже, все почалося саме з неї.

«Дивіться, який на ній рік – 1914! – каже Топилюк і спостерігає за реакцією. – А дивіться, які тут букви – УСС! Це бартка українського січового стрільця. Перша світова війна як почалася, то наші люди йшли боронити свої землі. Тут на горах Кринті й Костричі є багато окопів».

Та бартка висіла на стіні в одного старшого чоловіка, з яким пан Василь ходив на полювання.

«Виміняв на мішок борошна вищого сорту, – пригадує Тупилюк. – На ті часи аж 25 руб­лів. Ще тоді у 1987 році про музей не думав, але бартку дуже хотів мати. І подивіться – на всьо Божа воля».

І так один за другим почав збирати й інші експонати у старожилів по селі, а дещо робив сам, бо не збереглося.

«Я хотів популяризувати нашу Гуцульщину, нашу мову, бо то не діалект, а саме мова, – відрізає чоловік. – Нашу убирю й усьо, як жили люди, як робили. На дворі є ступа, олійниця, ткацький верстат, то я туристів вчу, з чого колись жили гуцули. Самі пробують, тішаться».

Словом, співом і музикою

Пан Василь одягає капелюха, через одне плече маленьку блискучу сумочку з вирізаної бляхи на широкому шкіряному ремені, навхрест через друге плече – іншу сумку. Пояснює, що одна – це тобівка, в якій носили кресало та гроші. А інша – ташка. Там мали кулі й шроти (маленькі кульки).

«Як йшли до церкви, то ташку здоймали, – розказує чоловік. – Бартку брали лише таку затуплену, вилиту з кольорового металу. У 1867 році цісар заборонив носити гуцулам гострі сталінки, бо рубалися. З гострою не можна було до церкви, бо, може, хтось колись нею вбив людину».

Тупилюк лиш ловить погляд гості на котромусь експонаті та одразу починає розповідати. От, говорив про побожність гуцулів, а тут уже про побут, музику, звичаї, інше.

Верховина стала центром двіжу. Як гуцули й туристи фестивалили на Via Carpatia (ФОТО)

На Івана Купала хату у Краснику прикрашають хобзою – так називають кущову бузину. Через 12 днів її знімають і ховають на горище. Коли у людини пропасниця чи сильна гарячка, то купають хворого у відварі з тої бузини.

«А це найбільший гуцульський інструмент – трембіта, – розказує ґазда. – Понад три метри має. Купив у майстра. А цей ріжок сам робив. На полонинці ним відпуджували ведмедів і вовків. Ліру теж сам робив – з дуба. А оце телинка дерев’яна – Михайло Тафійчук робив, а металеву – я».

На усіх перелічених інструментах Василь Тупилюк грає коротенькі гуцульські мелодії, хіба трембіту не брав і стару скрипку.

Сварга – не свастика

«Це раква – то як контейнер сучасний, лиш з дерева, – пояснює пан Василь. – Як зварили кулешу, а трохи лишилося, аби не засихала, клали у ракву й накривали. Але це було малоймовірно, якщо у хаті 14 дітей. Ця раква стара, на ній була сварга. Я спершу не знав, що то таке. Думав, нацистське, і переправив на тризуб. То я вже зараз знаю і розказую, що то знак сонця. Нам важливо знати своє».

На столі серед кімнати ще багато дерев’яного посуду. Показує дві яворові миски, які робив недавно. Вони погризені шашелем, а тим, яким сто років, ніц не бракує.

«Колись гуцули, як побудували хату, мили її капустяним розсолом, аби хробак не їв, – розказує Тупилюк. – І посуд мочили. Я теж робив. На дві години замочив миски у той розсіл, і хробаки спливали».

Показує й розказує про все, що є на старій шафі, якій 150 років. Як майстерно зроблена трикутниками й ромбами без жодної склейки. Приказує, що кушетки й скрині колись робили з кедрової дошки.

«Отут дерев’яний замок, дерев’яний ключ, – показує. – Ану відкрийте. Чуєте запах? Якщо жінки купують нині антимоль, аби зберегти свою норкову шубу, то гуцул ще сто років тому знав, що доста зробити кедрову скриню і ніякої молі не буде. А це чільця з дружиною робимо самі. Це такий дівочий атрибут. У 13-14 років дівчина одягала це чільце і йшла до храму Божого і цим заявку робила, що вона вже готова заміж виходити. Гуцулки доспівали скоро і в 14-15 років виходили заміж. А батькові це було добре, бо зайвий рот з хати, якщо у тебе 18 дітей».

Певно, ще з годину займає розповідь про полонину, адже у сінях Тупилюк зробив усе, як живуть вівчарі у стаї.

«Коли я задумав робити музей, вже будував хату, дружина спитала, мовляв, нащо мені того, – говорить Василь Тупилюк. – Та коли музей відкрили, і прийшли три класи діточок, то вона зрозуміла. Маємо знати своє й передавати».

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні