28 березня в арт?кафе «Химера» знову був цікавий тандем. Цього разу — братів Покальчуків. Незнаний для франківської аудиторії Олег Покальчук і його старший брат Юрко презентували свою творчість.
Дещо про Олега Покальчука: народився в Луцьку. Отримав біологічну, літературну та психологічну освіту в Київському державному університеті, Московському Літературному інституті, Канадському інституті українських Студій, Інституті соціальної та політичної психології АПНУ та психіатричну — в окопах численних українських суспільно-політичних баталій. Щойно вступив до Спілки письменників та Спілки журналістів СРСР, як Радянський Союз розпався. З патріотичних міркувань більше ні в що таке не вступає. Автор наукових статей та методологічних праць на тему соціальних страхів, політичного лідерства, політичної еліти. Багаторічний консультант топових українських політиків. До вересня — головний спеціаліст прес?служби Кабінету Міністрів України.Книга «Як правильно сісти в куток. Не думая о медведе», автором якої є Олег Покальчук, є збірником есеїв, у яких — погляди автора на те, що відбувається з українцями, Україною і аналіз з приводу того, як могло би бути правильно, добре, або, принаймні, ліпше. Також йдеться про особливість української ментальності, яка характерна тим, що люди зосереджуються на процесові, а не на результаті.
«Коли знаєш вади суспільні, є можливість дізнатися про свої переваги», — розмірковує автор, переходячи від суспільного до особистісного.
Вже 10 років Олег Покальчук працює з Юлею Тимошенко і багато може розповісти про те, як «витворюється» політичний лідер. «Стратегія, час, кошти — ось чинники, які необхідні для того, аби сформувати лідера, який би вів за собою».
Олег Покальчук є «Людиною результату, а не процесу». Інтегрований в українську та міжнародну політику, він знає, як ліпляться кумири зсередини. Політичний менеджмент і піар — теж його ділянки. Проблем в Україні на багатьох рівнях дуже багато. Але «якщо маємо усвідомлення того, що проблема є, то це вже 50?% її вирішення».
Прожито, побачено, пробачено, осмислено Олегом Покальчуком багато, а тому його ненав’язливі життєві рецепти переповідати можна довго. Деякі з них:
• Для порятунку, для знаття і певності, для тих, хто зневірився, може знадобиться — прогноз стосовно змін на краще в українському політикумі: «з’являється нова генерація політиків, тому теперішні будуть витіснені»;
• Як позбутися найкращого приятеля стагнації — страху: «найкращий лік від страху — це його раціональне осмислення»;
• Для тих, хто в пошуках самореалізації і для бажаючих позбутися страждань — карате як один зі способів: бажано (та, звісно ж, за власним вибором) «Пройти шлях від філософії болю до осягнення і прийняття дійсності, сутністю якої насправді є боротьба за виживання».
Від презентаціїї книги — до показу докуметального фільму «Зона особливої уваги», автором якого є Юрко Покальчук.
Дещо про Юрка Покальчука:
Культовий письменник сучасності, улюбленець молоді, науковець, музикант, мандрівник і шукач пригод, відомий численними творами інтелектуально-еротичного спрямування.
Його батько був великим «українським патріотом, за що 13 років відсидів у Лук’янівській тюрмі». Був аспірантом Миколи Зерова. У родинній бібліотеці була виключно українська література. Мати отримала домашнє виховання на російському «серебряном веке». Її хрещеним батьком був Дмитро Яворницький. І ще довго може розповідати про свою славетну родину Юрко Покальчук, підтверджуючи тим самим свою відповідальність та усвідомленість своєї місії стосовно багатьох справ державної ваги.
Пам’ятаючи своє «важке дитинство», впродовж 20 років Покальчук опікується притулками та колоніями. Неймовірно жахливе, непомітне для благополучного світу, але правдиве, жорстоке і химерне життя нашого українського «дна», куди потрапляють підлітки, тікаючи із неблагополучних родин. Вони бомжують, крадуть, змалечку зазнають насильства і принижень, стають вбивцями, а відтак потрапляють до колоній. Окрім страхітливих слів, які доводиться чути багатьом дітлахам (замість любові, опіки, турботи від батьків), вони часто бувають свідками жалюгідно-кривавих сцен, жахіть, подекуди стають їхніми учасниками. А звідси — недалеко до того, щоби піти з життя.
«Держава звертає увагу на підлітків лише тоді, коли вони потрапляють на лаву підсудних…», — слова з фільму, мовлені автором. Це ще одна мотивація до його створення. Глядачів вражала відвертість хлопців, які правдиво розповідали перед камерою. А Покальчук таких сповідей чув безмір. Він каже, що живе «по понятіях: пацан сказав — пацан зробив. І це тому, що на нього щоразу, коли він приходить, дивиться 200 очей, які йому довіряють. Я не можу по?іншому. Головне — розмовляти з ними, поважати їх!» Якби «по понятіях жила й наша держава, то все було б по?іншому».
Фільм складається з трьох частин (ЖОРСТОКІСТЬ. СЕКС. ЛЮБОВ.), назви яких являють собою тріаду, що просякнута болем, підлітковим, але, здається, вже старечим розумінням життя.
—?Пане Юрію, чого б Ви не хотіли бачити в Україні?
—?В першу чергу байдужості. Я ненавиджу наркотики, бо на моїх очах згоріло кілька хлопців. Я би не хотів, щоби була байдужість до долі інших!
Надія Шегда
