Ніхто не забутий, ніщо не забуте, або Заливаха живе поміж нас

Світлана Ведмеденко Такі слова напрошуються при спогляданні виставки світлин Романа Івасіва під назвою «Пам’яті майстра». Відкриття фотовиставки, приуроченої до роковин смерті видатного українського живописця і маляра Опанаса Заливахи, відбулося 24 квітня у Художньому музеї. 

Кожен експонат подає неповторний образ митця в динаміці або ж глибокій задумі над змістом буття. Це втілення людини, збагаченої життєвим досвідом і мудрістю, сумління якої чисте перед собою і суспільством. Усі світлини — явно не портретного формату, це живі, вихоплені з дійсності кадри, на яких ми бачимо живописця в буденній невимушеній обстановці за звичними заняттями.

За словами Ірини Заливахи, доньки митця, батько був великим українцем, який ніколи не йшов на компроміс із власною совістю, тому не раз доводилось відповідати за своє вільнодумство перед тодішньою владою, кров’ю і потом відстоювати національну ідею в далеких таборах для політв’язнів. Опанас Заливаха писав виключно за покликом власного серця. У доробку митця немає жодної картини, виконаної на замовлення. Кілька натюрмортів в колекції автора створені на прохання близьких людей. Поряд зі світлинами Романа Івасіва, яких загалом налічувалося 17, відвідувачі виставки мали можливість побачити і картини самого метра живопису.

Загалом же домінуючими у творчості Заливахи є мотиви святості, християнської релігійності й національної самос­відомості. Неважлива, на перший погляд, деталь піднімається в художній інтерпретації Заливахи до світоглядного рівня й овіюється ореолом святості. Манеру пера художника дехто з мистецтвознавців називає монументальним символізмом української душі.

Нашому ж місту у контексті вищесказаного пощастило особливо. Усе життя художник займався монументальним оформенням Івано-Франківська,
з якого практично нічого не залишилося. Руками майстра оформлено кілька інтер’єрів у центральній частині міста (кав’ярні «Медівня» та «Молочне», ресторан «Білий камінь» та ін.).

Вечір пам’яті, попри свій загалом ліричний настрій, відзначився, щоправда, і реальними конкретними діями. Всі присутні одноголосно підписалися під офіційним зверненням до міського голови Івано-Франківська з проханням запобігти будівництву банку на місці ресторану «Білий камінь», якого торкалася рука всесвітньо відомого майстра. Вічна і незабутня пам’ять Опанасу Заливасі!

Біографічна довідка

Опанас Іванович Заливаха народився 26 листопада 1925 року в с. Гусинка на Харківщині. Під час голодомору на Україні, у 1933 році, сім’я виїхала на Далекий Схід. Художню освіту здобував у Іркутському художньому училищі та Ленінградській Академії мистецтв. 1948 року ві­драхований
з академії за антинародну громадянську позицію. З 1960 по 1962 — на роботі за направленням в Тюменському художньому фонді. Восени 1961 року відбулася персональна виставка в Тюмені, яку за декілька днів було демонтовано за вказівкою КДБ. Наприкінці серпня 1965 року в Івано-Франківську Заливаху заарештовано. У березні 1966 року художник засуджений на п’ять років таборів до Мордовії.

З 1971 року аж до поч. 80?х працює в галузі книжкового оформлення у видавництвах «Веселка» (Київ) та «Каменярі» (Львів). Одноча­сно працює у станковому живописі та монументальній пластиці. Також займається оформленням дизайнів. В 1988 році, після багаторічної заборони, відбулася перша персональна виставка в Івано-Франківську та Львові. 1989 рік — персональна виставка у музеї Тараса Шевченка в Києві. Його роботи знаходяться у багатьох приватних колекціях і музеях міст світу, таких як Торонто, Лондон, Нью-Йорк.

В часи незалежної України став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка.

З думок Опанаса Заливахи

Недолугість політиків, зубожіння народу, мільйони на заробітках по закордонах — фатум чи хрест України? На цю тему першим висловився ще Тарас Шевченко: «За що нас Бог карає»… Багато можна перечислити чинників: український національний організм не перейшов через власну національну диктатуру, а коли додамо несприятливі історичні причини, рабську ментальність, то будемо мати, приблизно, те «Чому?» Ми в чомусь провинилися. Щось втрачено надзвичайно важливе, можливо на генетичному рівні.

Те, що робиться в культурі з погляду 80?річної людини, — це дуже тяжко збагнути. Я відвідую виставки в Івано-Франківську і бачу дві течії: інтернаціональну та національну, і робота Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» надалі, без сумніву, залишається актуальною.

Навчитися дивитися на світ по?українськи — це тяжко. То є наша хвороба. Як від неї вилікуватися нам? Це не проста справа. Ми ще дивимось на світ не українськими очима і тому ми хуторяни в Європі. Чому у Верховній Раді не домінує національна ідея? Кому це вигідно? Ющенко говорить про наш український народ, незважаючи на те, що говорить різними мовами. Ось тобі маєш і український народ.

Ми ще не були господарями на своїй землі, у нас ще не виробилась психологія господаря — мені потрібно оце, оце, оце… Ще, видно, «слабкі на втори ми», як казав Світличний.

Мистецтво не займається зміною суспільства. Мистецтво подає, в якійсь мірі, духову сутність нації чи етносу. Людей мистецтва може не влаштовувати економічне, державне, політичне життя, та вони не належить до політики. Ну, буває там, Делакруа, Сікейрос, інші, але це тимчасове явище втручання митця в політику.