Культура

Естрада, Жадання. А що таке суч-укр-літ-процес?

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Розмовляла Надія Шегда  Тексти Барана і Єшкілєва (з Івано-Франківська), Солов’я (з Донецька), ІБТ (з Харкова), цікава та експериментальна проза і поезія різних авторів — це те, що наповнювало журнал Форма(р)т (видавався шість років тому), який був цікавим, потрібним і цінним насамперед своїм критичним баченням як для письменників і літературознавців, так і для українського літпроцесу в цілому. Зібрати цей же авторський склад у тому ж форматі, як зазначає головний редактор журналу Форма (р) т, важко. Можна зробити інший журнал на подібних засадах. Але це згодом.А поки, як ми і обіцяли, пропонуємо вам ексклюзивне інтерв’ю з поетом, письменником і критиком Олександром Гордоном із дещо жорсткими, проте виправданими висловлюваннями про те, що діється на тлі української літератури в контексті ПІАР-КРИТИКА-ПОЕЗІЯ, і який стосунок до цього всього має ІМПОТЕНЦІЯ…

—?Олександре, чи погоджуєтесь із Євгеном Бараном, який вважає, що Ваша манера письма — класична?

—?Що таке класика, як не вічно оновлювана традиція або ж усталені новаторство чи експеримент? Це той же модерн, який через 20 років стає класикою. Творчість Аполлінера, який був модерним письменником і дав поштовх для розвитку поезії всього ХХ ст., вважається зараз класикою. Новітня поезія починається з Аполлінера.

—?Гордон «пробує», як він сам висловлюється, писати в різних манерах. То в чому ж оця різність, а відтак і експеримент?

— Колись казали, що моя поезія — це сюркласицизм. Але сюр — це над. В багатьох моїх віршах є модерне звучання. В цілому мої збірки — експериментально-класичні. Зараз готується до виходу збірка тріолетів і сонетів. Раніше вийшли «SMS-вірші». Колись літературознавець Гримич сказала, що Зеров є одним з наймодерніших письменників, хоча він вважається неокласиком.

— Є досвід і бачення тої чи іншої літератури. Багато критики могло б лягати на сторінки різних видань від Олександра Гордона. Але чомусь її немає. Чому? Чи розглядаєте літкритику як поле для самореалізації?

—?Сьогодні немає запиту на літературну критику. Є компліментарні статті про одних і мовчання про інших. Немає аналізу, нема порівняння. Якщо починаєш про це говорити — тебе «з’їдають». Була колись дискусія у Форма(р)ті — вийшла моя аналітична стаття про сучасне покоління без критики конкретних авторів, — і одразу з’явилися ображені…

—?То не робити цього — це Ваш самозахист?

—?Безумовно пишу статті, окремі відгуки, але не роблю цього систематично. Коли тривають такі ось суперечки, не потрібно забазікувати процес. Мій самозахист — це поезія. Пробую шукати істину у творчості. Не боюся говорити, але запиту на серйозну критику, як і на серйозну поезію, немає. Рівень зараз посередній. Безумовно, є багато цікавого. Але потрібно робити відбір. Бачив я по ТБ репортаж про поетичний фестиваль на Михайлівській горі і йшлося про те, що умовою було читання віршів без матюків. А в кінці автор радісно читав з матюками. Справа в тім, що від матюка поезії більше не стає. Наприклад, в еротичному вірші Аполлінера є метафора, думка, але немає нагромадження зайвого… Проблема в тому, що не існує сьогодні школи поезії.

—?Спілкуючись не лише про поезію, але й про критику, до якої у Вас 100?%-ва і давно відома небайдужість, мені б хотілося запитати про те, якими, на Вашу думку, є особливості сучасної літературної критики?

—?Вважаю, що:

1. Сучасна українська критика, за окремими винятками, — «не літературна » і «не критика». Тобто фахової сучасної літературної критики немає. Маємо здебільшого окремі псевдолітературні статті-оди або ж статті-анафеми — навіть не про творчість, а про самих письменників, — де переважають суб’єктивність, заангажованість у свої тусівки, особиста неграмотність чи несмак «критиків».

2. «Чистих» критиків фактично немає (добре це чи погано?). Маємо лише письменників загалом, які частіше чи рідше пишуть критичні статті. Наприклад, критик Євген Баран також пише есеї, перекладає з польської, викладає в університеті; Ігор Бондар-Терещенко пише вірші, п’єси, есеї; Володимир Єшкілєв пише вірші, прозу, есеї і т.?д.

3. Усі українські письменники (і ті, що пишуть критику) не мають європейської освіти, майже не бувають у Європі та за океаном, і тому не мають систематичних та природно-поступово набутих знань світового літературного процесу та його тенденцій. Інакше кажучи, ніхто з наших критиків не знає, не засвоював своєчасно увесь світовий літературний процес, усі основні його течії та тенденції.

4. Наші письменники не мають комплексних знань не те, що з зарубіжної, а навіть української (а також і російської) класичної літератури (відсутня достатня кількість видань і перекладів кращих творів кращих письменників).

5. Увесь укрлітпроцес супроводжує тусівковість і групівщина. Кожний критик захищає інтереси «своєї» тусівки, групи чи покоління.

6. Сучасна українська література — це здебільшого великий естрадний майданчик для Жадана та інших жадаючих, які уперто вірять, що мають свій літературний голос. Естрада — це не література, тому й об’єктивно не маємо справжньої літературної критики.

7. Сьогодні література для більшості молоді — це не важка самовіддана праця, а такий собі інтелектуальний поступ, гра, відпочинок, шлях до успіху у посттоталітарній державі, переповненій «старичками від літератури з совєтською психологією». Маємо не літературний процес, а змагання молодечої енергії зі старечою імпотентністю і засиллям застарілих норм та практик.

8. Український літпроцес втратив свою тяглість, природну спадкоємність цінностей ще з часів розстріляного відродження. Літературна критика була знищена ще 75 років тому і відновити її навіть за 17 років державності — неможливо. Бо втрачені цілі покоління критиків, дух та аристократичність думки. Повернення до основ — це непростий і тривалий процес. Колись казали: «Неси свій хрест і вір!»