Іван Драбчук,співробітник Національного заповідника «Давній Галич» У різних кутках земної кулі поширені розповіді про людей-велетів, які жили у давні часи. Час, коли вони мешкали на Землі, зараз встановити неможливо. Однак, проаналізувавши відомі на цей час легенди і перекази, можемо зрозуміти, що стосуються вони періоду появи теперішньої людини.
Висота цих велетнів сягала від двох і більше метрів, а інколи доходила до шести — восьми. Крім велетенського зросту, їх виділяло ще й те, що вони мали шість пальців. Були вони покриті густим волоссям на грудях і плечах, мали довгі бороди.
Ще одна книга «Апокаліпсис Баруха», написана в 100 році н. е., повідомляє, що «людина спочатку була із велетнів. Ці перші люди були високо розвинуті розумово і фізично, вони мали владу над птахами і тваринами, але вели себе недостойно і були знищені Богом, а їхнє місце зайняли сучасні люди. Вони були настільки високі, що від коліна до низу їх величина дорівнювала росту звичайної людини. Вони не мали жінок і займалися гомосексуалізмом, за що були винищені вогнем. Однак не всі загинули від смертоносного полум’я. Ті, що лишилися, в доісторичну епоху розбрелися по планеті.
Ще одна із легенд, записаних на Близькому Сході, фіксує розповідь про те, що син Адама Каїн побудував за допомогою велетнів місто і населив його ними. Проте через гріхопадіння вони були покарані Богом. Ця інформація може прислужитися нам до пояснення фактів побудови у різних місцях планети великих мегалітичних споруд, які не під силу збудувати звичайним людям. А може це «творіння» велетів, які могли без великих зусиль переміщувати велетенські каміння і зводити із них кромлехи (кам’яні кола), дольмени (будинки із каменів), менгіри (одинокі стоячі камені).
Друга кара, яка була наслана на велетнів, а також на грішних людей — потоп. Відомості про це маємо уже із записів, зроблених в Україні. Велетні, або адамові люди жили колись у нас. Вони насипали вали і високі могили в степах. (Ось звідки на наших землях Змієві вали та Кам’яна могила — І. Д.) Це плем’я первісних велетнів було могутнім. Бог розгнівався на них за те, що вони забули Його закон і жили в розпусті, сварилися між собою, проливали кров, як воду, і вирішив знищити їх до пня, наславши великий потоп.
За іншою розповіддю, записаною С.?Руданським на Поділлі, дізнаємось: колись — до потопу — жили такі височезні люди, що ходили лісом, наче травою. Коли ж повелися нинішні люди, один з велетів десь набрів на нашого плугатаря з волами, плугом та погоничем. Забрав він їх усіх до себе на долоню й поніс до свого батька — «Ану поглянь, — каже, — тату, яких я знайшов черв’яків». Батько глянув та й каже: «Не черв’яки то, сину, то такі люди після нас будуть». Ось тепер і настало наше покоління, а про велетів тільки й згадки, що десь залишилися відбитки їхніх слідів. Ось такі колись були люди. А ще кажуть, що після нас будуть такі маленькі люди, що в наших печах їх буде разом 12 чоловік молотити.
Інша легенда, зафіксована на Львівщині (біля Тухлі), розповідає: «Дуже давно жили на землі велети. Вони легко переступали з одної гори на другу. Ті гіганти мали страшенну силу, але використовували її лишень для добра. Вони нікому злого не робили, а тому їх усе будуть споминати люди. Навіть як довго не падав дощ, то вони якось уміли притягувати хмари, де було треба землю зволожити». На Стрийщині Ф.?Колесса записав ще таку легенду: «Були такі люди великі колись, що як косили, то косив один на Магурі, а другий на Воривім. Коли ж треба було косу правити, то один другому подав камінь із Воривого аж на Магуру». Ця легенда цікава тим, що її сюжет зустрічається і в інших районах, але, зазвичай, у ньому змінюються назви географічних об’єктів: гір, річок, полонин, полів. Також велети передають не тільки камінь для заправлення коси, а й, наприклад, сокиру, щоб забити клинок для плуга чи коси, або просто вітаються. Так на Коломийщині М.?Савчук записав такі розповіді: «Колись давно в наших краях жили велети. То були такі великі люди — аж до неба. Розповідали давні ґазди, а їм переказували також давні люди, що ті велети подавали один одному руку один з Коломиї, а другий з-під Дубового, і так виталисі. Або один велет під Верхом поклав окріп на кулешу і двома кроками ступив до Коломиї за муков. А ще переказували, що колись будуть такі малі люди, що в печи по 12 будуть молотити і їм місця стане». У с. Сільці Тисменицького району ми записали переказ про те, що один велет передав другому сокиру з Бійного лісу на Лису гору, а це більше трьох кілометрів.
У сусідньому селищі Єзуполі ще наприкінці ХІХ ст. граф В. Дідушицький записав про первісних людей такі відомості: «Дуже давно мешкали в цій околиці великі люди — велети, які настільки розгордилися, що почали до неба будувати сходи, аби Бога з неба вигнати. За це були покарані вони потопом, який їх винищив. Вціліло тільки два велети — старий і молодий, які схоронились на найвищій горі, але в їхньому роді не було жінок, і вони з часом померли. Після потопу створив Бог менших людей, таких як нині».
Дану розповідь продовжує у своїй книзі «Пам’ятки міста Станиславова» С.?Баронч. Він зокрема зазначає, що «просторінь, якою протікає ріка Бистриця, раніше була мочаруватою, покритою густим лісом і через це безлюдною. Тільки дикі звірі водились серед тамтешніх заростей, рої крилатих овадів снували над багнистими проваллями, у котрих знаходили пристанище різноманітні плазуни. Донині (середина ХІХ ст. — І. Д.) межи місцевим людом збереглася традиція про заселення цієї околиці гігантами, або великолюдами, віддавна званими левами та велетами». Велич цих гігантів уявляється в тому, що начебто з Вовчинецької (Бійної) гори до с. Стриганців вони тільки один крок робили, а за дві милі межи собою розмовляли, або ж сокиру один одному подавали. Останній з цих велетів був похований у с. Рошневі, на тому місці, де тепер стоїть церква греко?католицького обряду.
Окремі легенди про велетів прислужились до пояснення окремих назв. Наприклад, І. Вагилевич свого часу записав легенду про утворення Синевірського озера. «Люди не завжди були такі, як зараз. Були такі велети, що як один стояв на одній горі, а другий на іншій, та й собі могли руки подати. Один такий велетень схотів пити, а ріки Стрий та Опір були пересохли. Він нахилився аби з них напитися там, де вони сходяться, а то вода каламутиться, хіба з піском смокчи. Узяв він та й понижче того місця насунув землі, каміння, високу таку греблю наметав. Вода найшла, заповнила ту долину, і зробилося велике озеро. Вода чиста стояла. Він напився, та й так лишив озеро. Як води набралося повно, вона через гать переливалася і текла собі в провалля. Від тих синіх вод назвали озеро Синевірським.
Ось такі легенди та перекази збереглися у нас про велетів. Всі вони свідчать про те, що найдавнішими жителями Землі були люди-велети, які в силу певних природно-кліматичних умов вимерли, але згадки про них збереглися дотепер. Кількість відомостей про них, безперечно, могла бути більшою, коли б ми трохи прискіпливіше і з неупередженою цікавістю ставились до того, що нам у спадок залишили наші предки. Але навіть із того, що вдалося записати і зберегти, яскраво видно, як далеко у глибину тисячоліть сягає людська пам’ять. І тішить те, що наша земля, наш край Прикарпаття і наші люди не відстають у цьому плані від Європи, Азії, обох Америк.
