Чай або кава з улюбленого горнятка завжди смачніші, а коли воно ще й глиняне – то й поготів. Коли бачиш відбитки рук, здається відчуваєш їх тепло й енергетику. Саме такими є вироби «Покутської кераміки» – теплі, колоритні. Але разом із тим – стильні й сучасні.
Гончарне підприємство 12 років тому заснувала родина Микитюків. Нині їхні вироби впізнають в Україні, знають і за кордоном, пише Репортер.
За керамікою до нас
Гончарню «Покутська кераміка» облаштували у тихій та затишній місцині, при в’їзді в Городенку, біля озера. Всередині двоповерхової будівлі дуже тепло, але темно. Щодня тут кипить робота, але не сьогодні. Робочий процес призупинений, бо нема світла.
Читайте також: За узорами прабабусь. Як косівська «Ґушка» відновлює традицію ліжникарства (ФОТО)
Поки є вільний час, один із співзасновників підприємства Богдан Микитюк проводить екскурсію. Починаємо зі складу на другому поверсі. Богдан присвічує ліхтариком. Тут багато дерев’яних стелажів з кухлями, тарілками, макітрами, горнятами, статуетками. Богдан каже, все, що є, – залишки. Додає, як на диво, незважаючи на ситуацію, покупці є.
Думаю, через те, що 60 % керамічного виробництва в Україні зупинилося, – говорить Богдан Микитюк. – І всі, хто хоче купити кераміку, тепер йдуть до нас. Досі воно все було зосереджене на сході – у Слов’янську. Ми звідти глину замовляємо і там споконвіку виробляють кераміку. Близько 40 тонн глини зараз маємо. Два заводи ще працюють.
І котикам потрібна кераміка
За словами Богдана, «Покутська кераміка» офіційно запрацювала у 2010 році – у батьків, у селі Котиківка, що під Городенкою. Родина перелаштувала під виробництво гараж. А ініціатором цього всього став молодший брат Богдана – Антон Микитюк. Він, за словами старшого брата, – перший гончар у сім’ї. Його захоплення й підтримали рідні.
Спершу ми працювали самі – я, брат, мама й тато, – розповідає Богдан. – Потім приєдналися двоюрідні брати. Потім ми почали розростатися й у 2015 році переїхали сюди, на більшу територію. Зараз у нас близько 30 працівників.
Читайте: Сухі супи для фронту. Як «Коломийські борщі» годують захисників та дають роботу місцевим (ФОТО)
Каже, «Покутська кераміка» має два напрямки виробництва. Основний, десь 85-90% – так звані фонтани-поїлки для котів.
Це наше замовлення, з яким ми працюємо з 2016 року й відправляємо в Європу, – розповідає Богдан. – У місяць виготовляємо 3-4 тисячі одиниць. Тобто щомісяця – дві фури товару. Більше зосереджено саме на цьому виробітку, бо за рахунок нього і йде весь рух, розвиток. Ми є субпідрядники, просто виготовляємо для конкретного контрагента.
Читайте також: Чим ферма багата. Михайло Захарчук з Богородчанщини тримає господарство для душі та бізнесу (ФОТО)
Богдан розказує, що Флоріс Шмуккі – представник іспанської компанії сам вийшов на них.
Якось я забирав дітей із садка, дзвонить телефон – іспанський номер, – пригадує Микитюк. – Й перше запитання зі слухавки – чи я говорю англійською. Так, звичайно. Ми поговорили у п’ятницю, а в понеділок ввечері я забирав Флоріса з аеропорту в Чернівцях. Він приїхав з великими торбами, там були робочі форми, і ми почали розробляти ці фонтани для тварин. Флоріс потім розповідав, що знайшов якогось фрилансера українця. Той зробив для нього список фірм в Україні, які займаються керамікою. Ми були у тому списку четверті чи п’яті. Але через те, що він зателефонував і я одразу з ним почав говорити, бо знав англійську – він зупинився на нас. Це його надихнуло. Потім він усе побачив і почали працювати.
Богдан показує новий проєкт – мініфонтани для тварин, а ще спеціальні мисочки «Slow Feeder», аби вони не товстіли. Тобто на дні миски є такі перешкоди, які не дозволяють котові все з’їсти зараз, доводиться їсти потрохи.
«Флора» для Німеччини
Днями Богдан повернувся з Німеччини. Каже, одна німецька корпорація готова продавати їхню продукцію у своїх супермаркетах.
Сталась ситуація, що знайомий знайомого, через п’ятого знайомого працює в Німеччині, – розказує Микитюк. – Його звати Андрій, ми досі не були знайомі. Коли почалась війна, то лише через цього Андрія його шеф Роберт перевів 250 тисяч євро для допомоги Україні. Також відправляли багато фур з продукцією. Потім той шеф звернувся до Андрія, мовляв, ми помагаємо Україні, але давай знайдемо якесь виробництво, наприклад, керамічне. І ми будемо помагати таким чином, що будемо помагати піднімати їхню економіку.
І так знову знайшли «Покутську кераміку». Богдан розказує, що якраз зустрічався з представниками закупівельного відділу тої компанії. Усе пройшло успішно.
Знаєте, коли приходиш до людини, якій хочеш щось продати, то перше запитання: «А чому я саме в тебе маю це купити?» – розказує чоловік. – А тут цього питання не було. Я привіз наші вироби, аби показати їм, і вже було зрозуміло, що вони у нас це беруть. Але що конкретно, поки вирішується. Тому наша «Покутська кераміка», оця серія «Флора» – має можливість піти далі у Європу.
Відбитий лопух
Серія «Флора» – це посуд ручної роботи з відбитком рослин. Наприклад, горнята чи тарілки з відбитками різного листя, пшеничних колосків, льону, лопуха.
Отакі тарілки з серії «Флора» – найходовіші, – показує Микитюк. – Вони розкатані без гончарного круга. Просто береться глина, як тісто розкатується, робиться форма. Декорують засушеними рослинами, просто відбивають їх на глині. Ось тут лопух відбитий. Справжній лопух.
Богдан розказує, що їхні працівниці на роботу приходять з букетами. Збирають усе, що їм треба для декорування. Щось засушують, а щось заморожують. Каже, купили велику морозилку й вона вся забита лопухами. Екологічність – один із трьох критеріїв роботи гончарні «Покутська кераміка». Тому вона безпечна й сертифікована.
А ще – зараз до свят популярні різдвяні набори. Усе, що треба до Святвечора, – макітра, свічник, глечик, тарелі, миски, горщики, чарки. Богдан показує керамічний посуд з жовтою, блакитною та зеленою глазур’ю всередині. Орнамент на них, каже, створили самі. Він називається – «Шляхтянський».
І вдома Микитюки користуються посудом, який виготовляють. Богдан каже, що мама завжди запікає в макітрі чи баняках різну смакоту в духовці.
Ще з новинок серія – «Нарікомі». Це робить Антон Микитюк – горнята з різних глин, бите скло. Виглядає, ніби витесане з мармуру.
Десятина на дітей
За словами Богдана, основна суть їх виробництва – не просто бізнес заради бізнесу. Не просто, аби заробляти гроші, а для того, аби щось змінювати, робити краще. Каже, від самого початку такими були настанови їхнього батька – Михайла.
Тому у нас така історія, що десяту частину від обороту, не від чистого прибутку – відраховувати на соціальні ініціативи, – пояснює Богдан. – Тоді ще не було зрозуміло на що, лиш згодом. У Городенці функціонує вальфдорский дитячий садочок і шостий рік вже діє школа. У мене троє дітей – десять, вісім і шість рочків. Двоє старших навчаються у цій школі.
Читайте: Савана на Рожнятівщині. Як прикарпатець вирощує на фермі африканських страусів (ФОТО)
Усі ці «десятинні кошти» відраховували спершу на садок, а тепер на школу. Викупили велике приміщення, відремонтували. Цього року у «Школі Покуття» навчаються чотири класи.
Горнята на дому
Ще цікаво, що зараз на «Покутській кераміці» планують відновити виробництво горнят з серії «Флора» вдома. Що це означає? Наприклад, людина приїздить на гончарню, бере зразок, яким має бути горня, купує глину за собівартістю і робить горнята вдома. Потім привозить на гончарню готову сировину на випалку.
До війни ми з цим запустилися і в нас було десь 30 надомників, – розповідає Богдан Микитюк. – Ми платимо їм гроші за сирий виріб. З досвіду – 80 % може ставати й робити горня. Не треба бути художником.
Микитюк пояснює, аби зробити цю кількість – один з варіантів – штампувати продукцію. Але для «Покутської кераміки» головне – ручна робота. Тому придумали такий варіант – мати ручну роботу й у великих об’ємах.
Ми сміливо заявляємо, що це ручна робота, бо так і є, – запевняє Богдан Микитюк. – Ці 30 людей – місцеві. Була людина, яка навчала, показувала, як робиться, і вони собі поїхали додому і роблять. Є спеціальна формочка і ти вручну собі ліпиш. Форми підганяєш – і сюди на випалку. Привіз якусь кількість добрих речей і отримуєш гроші.
Це може бути не лише додатковий, а й основний заробіток. На гончарні розробили таку систему – наприклад, людина привозить 20 горняток в тиждень і віддає їх по 20 гривень за штуку. Якщо 100 горняток – по 30.
Було четверо людей, які організувалися і зробили собі такі кущики й працювали, – говорить Микитюк. – Привозили в тиждень 100-150 горнят. Одне горня коштувало, якщо не помиляюся 32 гривні. То це виходить 4800 в тиждень. За мірками Городенки – це непогано. Зараз ми це відновлюємо.
Авторка: Світлана Лелик
Фото: Юрій Паливода
Comments are closed.