За Австрії призов був територіальним і кожен полк мав «свій» округ, звідки черпав поповнення. До Станиславівського циркулю ще з початку ХІХ століття був приписаний 58 полк інфантерії (піхоти).
Але у Станиславові перебував не цілий полк, а лише запасний батальйон, де вишколювали рекрутів, аби потім «розпихати» по інших підрозділах. У 1820-х для нього звели муровані казарми на Заболотівському передмісті. Вони стояли на ґрунтах якогось Швайковського, чию землю викупили для будови.
Згодом старі казарми занепали. Від 1877 року виникає жваве листування між командуванням 58 полку і станиславівським магістратом щодо розширення площ для переведення до міста інших батальйонів. Листування тривало цілих 10 років – проекти, що пропонував магістрат, не задовольняли військових. Нарешті влітку 1887-го все узгодили й наступного року закипіла будова. Між Заболотівською (Грушевського) і Камінського (Франка), на місці старих казарм Швайковського, споруджували цілий комплекс із двома триповерховими корпусами та проміжним двоповерховим, що виходив на новопрокладену вулицю Кошарову (Гончара). У вересні 1889 року казарми завершили. Вони були виконані у стилі казенного класицизму, займали десь гектар і коштували міському бюджету 241 000 ринських злотих. Так, саме міському, адже магістрат планував здавати їх в оренду військовим, щорічно заробляючи на цьому 10 тисяч.
Та з орендою виникли проблеми. За угодою, казарми мали бути «нормальними», тобто відповідати усім військовим нормам. Коли ж приймальна комісія оглянула приміщення, то відмовилася підписувати акт. Причиною була підвищена вологість в одному з корпусів. Справа дійшла до львівського начальства – командира корпусу князя Віндішгретца. У Станиславові він провів напружені переговори, які закінчилися компромісом – сухі приміщення військові прийняли, вологі місто зобов’язалося досушити, ренту зменшили до 7000. Потім казарми таки прийняли остаточно, їх зайняли три батальйони піхоти та штаб, який перебазувався із Коломиї.
Можливо, хтось з військових чиновників отримав хабар, оскільки будівлі виявились сируваті – у прямому сенсі. Навіть у радянські часи там ще намагалися боротися з грибком…
На старій поштівці бачимо головний корпус з арковим проїздом, де розміщувались штабні канцелярії та спальні приміщення одного з батальйонів. Він виходив на теперішню Грушевського, простягнувшись фасадом на 80 м. Вгорі, на аттику був напис: «K.-K. INFANTERIE KASERNE», тобто «цісарсько-королівські казарми піхоти».
1 листопада 1918 року українські вояки, які служили у полку, разом з іншими українізованими частинами гарнізону, взяли під контроль Станиславів, а потім влилися у збройні формування ЗУНР.
У міжвоєнний період в казармах хазяйнував 48-й полк Війська Польського. Тоді ж у корпусі з боку вулиці Кошарової відкрили кінотеатр «Беллона», що обслуговував вояків та їхні родини.
За совітів старі корпуси займав полк зв’язку, що забезпечував штаб 38 армії. Керівникам незалежної Україні сильна армія була не потрібна, тому полк спочатку перевели в інше приміщення, а потім взагалі розігнали. Спорожнілі казарми визнали аварійними та розібрали у 2001 році.
Протягом кількох наступних років компанія «КГД» спорудила на місці головного корпусу дев’ятиповерховий бізнес-центр, що має адресу Грушевського, 24. Дата здачі – 2009 рік, загальна площа 15 570 м2, головний архітектор проекту – Володимир Качмар.
