У 1892 році газета «Кур’єр Станиславовский» надрукувала статтю інженера Владіслава Цесельського про нові будинки міста. Серед інших новобудов автор згадує кам’яницю із сучасною адресою Мазепи, 12. Ось як він її охарактеризував:
«Триповерхова, додає розмаїтості всьому ряду, хоч є тут щось вимушене. Сам будинок атраментовий (чорнильного кольору – Авт.), з більш світлими колонами та надвіконними замками, з яких виглядають жіночі обличчя, справляє несподіване враження. З ряду будинків, безумовно, має свою вартість…».
Цю кам’яницю двома роками раніше спорудив заможний єврейський купець Озіяш Готтесман. У документах вона фігурує як прибуткова, втім є один пікантний нюанс. Міський фольклор стверджує, що там містився… бордель. Ані спростувати, ані підтвердити цей факт краєзнавці не можуть, та й узагалі, початкова історія споруди ховається у темряві.
Точно не знаємо, яким саме бізнесом займався Готтесман, але не бідував. Він викупив сусідню невеличку ділянку із партеровим (одноповерховим) будинком, на якій у 1896 році збудував кам’яницю. Вона виглядала як праве крило номера 12, хоча, насправді, є окремим будинком (Мазепи, 10). Уся споруда виконана в єдиному стилі та має спільний увігнутий фасад, зумовлений поворотом вулиці.
Крім традиційних винайманих квартир, у правому крилі, протягом кількох років (до середини 1908-го), містилась станиславівська філія «Просвіти».
У 1912 році Готтесман продав обидва будинки фірмі «Айзіг Вайденфельд і брат». Вартість оборудки становила 324 000 корон. Потім він передумав, хотів повернути гроші й залишити кам’яниці собі. Дійшло до суду, у підсумку нерухомість залишилась за Вайденфельдом.
Айзіг Вайденфельд розпочав бурхливу діяльність. Протягом 1912-13 років з боку двору зробили велику добудову, де розмістилися друкарня й кінозал на 300 місць. Спершу сінематограф не мав власної назви і глядачі казали просто – «йдемо до Вайденфельда». Відзначимо, що і одноповерховий сецесійний вестибюль, і глядацький зал проектував талановитий архітектор Ян Кудельський.
Непоганий прибуток приносило здавання в оренду частини приміщень під представництво «Союзного банку» протягом 1912-1921 років. Але основою бізнесу були друкарня та книгарня. У часи ЗУНР тут друкувалися газети «Републіка» (саме так тоді писалося це слово) і «Нове життя».
Після війни кінотеатр припинив роботу, а от у фронтальних приміщеннях відкрився новий заклад, з яким у більшості мешканців асоціювалась уся кам’яниця. Від 1921-го аж до совітів там була польська жіноча гімназія імені Елізи Ожешко. У 1930 році Вайденфельд відкрив і кінотеатр, назвав «Раєм», а в серпні 1936-го перейменував у «Казино». Вайденфельди володіли об’єднаною кам’яницею до початку 1940 року…
Після Другої світової у будинку працювали різні навчальні заклади. Нині тут художній факультет Прикарпатського університету. Якщо уважно придивитися, то на сучасному фото можна розгледіти меморіальну дошку на стіні правого крила, яку відкрили у 2001 році. Напис там такий: «В цьому будинку з 1983 до 1999 року працював заслужений художник України, доктор мистецтвознавства, професор Михайло Фіголь». Митець прославився своїми полотнами з історії давнього Галича. Авторами дошки є скульптори Юрій Мисько та Олексій Фіголь – син художника.
Як і більшість старих будинків, кам’яниця Готтесмана-Вайденфельда щось втратила, а щось здобула. До втрат віднесемо кулясті прикраси біля аттику, що на даху. Надбанням є ковані решітки першого поверху, встановлені у 1996 році. Вони прикривають експонати Музею освіти Прикарпаття. Ви там ще не були?
