Чешибіси, Єзупіль, Жовтень і знову Єзупіль. Історія цього славного селища, а колись містечка, доволі непроста, подекуди трагічна, але цікава й оповита легендами. Саме Єзупіль свого часу був головним осередком домініканців на Покутті, а затишна садиба шляхетської родини Дідушицьких часто була місцем зустрічей відомих творчих особистостей та польської знаті.
«Єзус Марія!»
Ще далеко до Дідушицьких власниками Єзуполя (а до 1597 року – Чешибіси) була родина Потоцьких. За переказами, польський шляхтич Якуб Потоцький, обороняючись від набігу татар, викрикнув «Єзус Марія!».
Тоді здійнявся вітер і переніс Якуба Потоцького через Дністер. Таким чином він врятувався від загибелі. Відтак на одному березі Дністра постало містечко Єзупіль, а на іншому – Маріямпіль.
Костел зводили чотири рази
Віддячивши Богу за порятунок, Якуб Потоцький збудував у Єзуполі, на місці спаленого татарами храму, невелику дерев’яну каплицю Успіння Пресвятої Діви Марії. А з часом розпочав будівництво мурованих костелу та монастиря домініканців, яке продовжив син Якуба – Микола Потоцький на прізвисько «Ведмежа лапа». Завершилось будівництво 1651 року. До слова, свій останній спочинок Якуб та Микола Потоцькі знайшли саме у стінах домініканського костелу.
Непроста доля єзупільської святині. Її будували й перебудовували аж чотири рази. Завжди стояло щось на перешкоді: турецькі й татарські набіги, Перша і Друга світові війни. Відбудувавши його після воєнних лихоліть, у 1922 році костел Успіння Богородиці отримав нове дихання.
Сюди навіть з Чехії повернули чудотворну ікону, короновану у XVIII столітті. Наприкінці 1930-х храм містив дерев’яний головний вівтар, бічні – святого Домініка (1840 роки), святого Яцка 1939 року і святої Терези 1929 року.
У 1929 році для Єзуполя відлили три дзвони. Їх присвятили Матері Божій Ченстоховській, святому Михайлові та святому Якову. 1933 року привезли четвертий дзвін – святого Бернарда.
На території храму та келій – НКВС і лікарня
Але у квітні 1944 року перед страхом сталінських репресій домініканці виїхали до Польщі з частиною костельного майна. Забрали з собою і чудотворний образ. Нині він знаходиться в Ярославському костелі (Польща). Храм і монастирські келії спершу використовували органи НКВС, потім там була лікарня. З 2003 року, після повернення святині римо-католикам, храм відремонтували.
Про радянську катівню, яка знаходилася в келіях монастиря та на території місцевої лікарні, згадують і старожили Єзуполя. Розповідають, що після Другої світової війни у братських могилах ховали тіла закатованих українських повстанців. А 2014 року неподалік лікарні виявили чимало скелетів – жертв сталінських репресій. У лікарні зберігались навіть двері до карцеру, де були викарбувані імена репресованих та українські тризуби. А не помічали цього раніше, бо двері були ретельно зафарбовані.
Святиня знову кличе до молитви
Свого часу костел Успіння Пресвятої Діви Марії був головним осередком домініканців на Покутті. А нині з давньої декорації залишилися тільки фрески, ймовірно герб Дідушицьких, герб Потоцьких «Пілява», а також ангелики, які підтримують літери, що складаються у слово «Марія». Але відрадно те, що через 372 роки після непростих випробувань у селищі Ісуса святиня знову скликає вірян до щирої молитви.
«Варіят з міністерським портфелем»
Іншою окрасою Єзуполя є садиба-маєток графів Дідушицьких. Побудував його свого часу Каєтан Дідушицький, а розбудові слід завдячувати неординарному Войцеху Дідушицькому. Літератор, міністр Галичини, парламентарій, професор Львівського університету, філософ, а до того ж містик-спіритуаліст. І все це про одну людину – Войцеха Дідушицького. За свою ексцентричну поведінку його прозвали «варіятом з міністерським портфелем» та «аристократом-батярем».
Та попри свої непередбачувані витівки, шляхтич цікавився мистецтвом і книгами. Саме тому його бібліотека в маєтку налічувала близько 15 тисяч книг і велику колекцію живопису.
Біля садиби був неймовірної краси парк, в якому ще й досі ростуть старі липи й екзотичні тюльпанові дерева. Їх з далеких країв привіз сюди Дідушицький.
В період Першої світової війни маєток пограбували російські військові. Добре, що чимало цінних речей і бібліотеку вдалося врятувати, просто закопавши їх у землю. Після війни графський маєток відреставрували. Нині там дитячий психоневрологічний санаторій.
Графа більше не бачили
Останніми власниками панської садиби були син Войцеха Владислав Дідушицький з дружиною Євою (Євеліною). Граф був добрим господарем і своїм дітям прищеплював любов до праці. Це згодом допомогло їм вижити в умовах заслання. Займався, звичайно, і політичними справами.
Читайте: Палац Кшечуновичів, костел і коронована ікона – чим цікаві Більшівці (ФОТО)
Але в період червоного терору одного дня за ним прийшли, і більше родина його не бачила. За однією із версій – його розстріляли. А доньку Анелю депортували на заслання до Казахстану.
Натомість дружина Єва Дідушицька дивом зуміла уникнути арешту, прикинувшись паралізованою. Відтак вона переїхала зі своїм наймолодшим сином Войцехом до Кракова. Але згодом вони разом потрапили до концтабору Гросс-Розен. Там сина засудили до страти. Але доля йому усміхнулася і Войцеху вдалося уникнути смерті: один із німців впізнав у ньому відомого співака. До слова, Войцех Дідушицький і справді ввійшов в історію як видатний польський артист.
Перша пані на ровері
Євеліна Дідушицька була екстравагантною жінкою, яка завжди виходила за рамки усталених на той час правил. Зокрема, не була «класичною» мамою та дружиною, а до глибини душі феміністкою. Вона була першою полькою, яка сіла на велосипед. Крім того, їздила на машині та вміло каталася верхи. Де б не подорожувала, завжди звертала увагу на життя жінок. А відвідала вона чимало: Північну Африку, Індію, Палестину та інші не менш цікаві місця.
Свої враження Євеліна виклала у книзі «Індія та Гімалаї». Ось уривок з її спогадів:
Не можу натішитися думкою, що замолоду використовувала кожну подію, навіть кожну неділю, щоб відвідати красиве місто, помилуватися краєвидами і мистецькими творами. Я використовувала кожну хвилину, коли інші марнують час на сидіння у кав’ярнях, рестораціях та по різних візитах. У мене відібрали все, але одного не можуть забрати – незабутніх вражень (переклад – авт.)
Напитися цілющої води
Третя родзинка Єзуполя – паломницький центр «Духова криниця», розташований неподалік селища. А почалося все з цілющого джерела, в якому, за переказами, свої знамена освячували воїни Данила Галицького. А ще в XIII столітті тут був Іванівський монастир, який зруйнували татари.
Щонеділі та на свята тут відбуваються богослужіння, раз у місяць Хресна дорога, а на Різдво Івана Хрестителя – нічні чування. Саме цього дня сюди прибуває найбільше прочан, об’єднуючись у спільній молитві. А щоб відродити монастирську традицію, нещодавно селищна рада надала дозвіл монахам на будівництво чоловічого греко-католицького монастиря.
Читайте: Палац Скарбеків-Яблоновських у Бурштині: зруйнований, та не забутий (ФОТО)
Тут можна не лише попити цілющої води, але й наповнитися особливою аурою. Мешканка Єзуполя Ганна Кушнір (авторка книги «Єзупіль в роки незалежності») зазначає, що хоч вдома і є криниця, смачнішої води, ніж у «Духовій криниці», немає ніде.
Авторка: Юлія Марцінів
