Випускники духовних семінарій не зволікали з одруженням, адже могли взяти шлюб лише до свячень. Вони справляли весілля одразу після навчання або не створювали сім’ї взагалі.
Правда, целібат обирала меншість, пише Репортер.
Внутрішній двір Львівської духовної семінарії. Фото початку ХХ століття. Джерело: photo-lviv.in.ua
Не він оженився – його оженили
Вибір пари й сватання у священичих родинах відбувалися за традиційною схемою. Юнаки та дівчата знайомилися на приватних і публічних балах, а також через розгалужену систему родичів чи посередників.
Одна із дописувачок газети «Народ» (1890 рік) під псевдонімом Побратимка писала: «Питомці* не женяться, тільки їх женять». Згадуючи про свого брата Володимира, священник Леонтій Куницький ствержував, що проти його рішення обрати целібат категорично виступила мати: «Не він оженився – його оженили».
Тиску з боку матері піддавався і майбутній душпастир Богдан Кирчів.
«Вдома кажуть женитись, – я і сам не знаю тепер; правду сказавши – жінки часом страх хочеся, а тут хочеся і самому бути, а в хаті нічого і чути не хочуть: женися, та й женися!..» – писав він до Івана Франка у червні 1886 року.
Очевидно зусилля родичів не були марними, бо вже жовтні Кирчів запросив подружжя Франків на своє весілля з Євгенією Кобринською.
У пошуках старого міста. У Франківську знову спробують зняти історичне кіно (ФОТО)
У пошуках «золотого руна»
Семінаристи обмінювалися інформацією про кандидатури. Складали каталоги наречених, куди записували їхні імена, вік, орієнтовну вартість приданого. Це розкритикував письменник Григорій Цеглинський у п’єсі «Аргонавти». Герої його твору, майбутні священники Азон та Акиндин, обговорювали власні каталоги з детальною інформацією про дівчат. До речі, преса вщент розкритикувала виставу, а у Перемишлі в 1889 році священники демонстративно покинули зал.
Під час канікул студенти-богослови проводили багато часу у домівках своїх друзів і знайомих, які представляли здебільшого священицькі родини. Шукати вдалу партію їм допомагали спеціалістки – «милосердні тітки». Згадуючи про візит Володимира Озаркевича до їхнього дому, Михайлина Рошкевич (сестра Ольги Рошкевич – першого кохання Івана Франка) писала:
«В тих часах, єсли якийсь питомець заїхав до дому, то вже уважалось, що не приїхав без цілі».
Шлюбна фотографія Володимира Озаркевича та Ольги Рошкевич
Проте дійсним кандидатом на одруження вважався лише семінарист четвертого року навчання. Таких «запрошували на празники й на інші гостини, випікали кури й гуси, показували свої стирти збіжжя і стелили на ніч біленьку постіль, а під голову давали дві подушечки».
Традиційну схему сватання передав словами героїні свого твору письменник Богдан Лепкий:
«Колись, як я ще дівувала, то приїде, бувало, питомець з деканом**, каноніком від Юра***, префектом із духовної семінарії, чи з яким там іншим знайомим старшим чоловіком, посидять кілька годин, переночують і на другий день або оба від’їдуть, або тільки сват, а жених лишиться ще трохи. І, як лишився, так сподійсь, що зговориться з панночкою, і за кілька неділь підуть під вінець».
Шукаю панну з посагом. Що писали галичани у шлюбних оголошеннях 100 років тому
Борги, борги, борги…
Крім особистих вподобань чи волі родичів, суттєвий вплив мав і матеріальний чинник. Для придбання пристойного вбрання й покриття дорожніх витрат богослови позичали гроші під відсотки. У багатьох ці витрати ще й доповнювали картярські борги та змушували більше сподіватись на статки нареченої.
У Львові семінарійний кравець Кобільник навіть шив реверенди у борг, який потім платили з посагу. Загальна сума боргів теологів сягала десятків тисяч ринських. Окремі семінаристи боргували кілька тисяч, і здебільшого платив майбутній тесть. Зокрема, про «питомця», який заборгував 10 тисяч, писала Ольга Рошкевич у листі до Івана Франка. Якби юнак захотів повернути ці кошти сам, то мусив би працювати на важкій фізичній роботі понад 27 років без вихідних! Звісно, легше знайти багату наречену.
Солідний посаг також був потрібний, щоб підтримати голову сім’ї у перші роки душпастирської праці. Адже молодий священник міг роками виконувати обов’язки сотрудника (помічника пароха) й отримувати мізер.
Собор Святого Юра у Львові. Поштівка: tv.ugcc.org.ua
Шлюбні афери
Траплялися серед семінаристів і справжні аферисти. Заручившись з донькою священника, вони виманювали в її батька кількасот ринських, а після закінчення навчання шукали іншу пару. Щоправда, нерідко на місці ошуканих опинялись і самі здобувачі «золотого руна».
Герой повісті Дениса Лукіяновича «Філістер» отець Кульчицький розповів власну історію одруження:
«Тож їздили ми (автор розповіді та його товариш – Авт.) і приймають, нас, як князів. Срібна застава на столі, а їда і напитки чудові! Була та сама родина при купі і один до другого нас відвозив. Уряджували забави і майже ті самі доми на них бували, ті самі личка, дівчата ті самі. Заручили ся ми оба, я в однім домі, товариш у другім. Поженилися і що ж виявилося? Мами возили не лиш доньок, але і срібну заставу, і харчі, і кулінарну штуку з одного дому до другого. Зробили змову і висватали нас у родині».
«Іди, хаме, свині пасти…». Як 100 років тому хлопці з села освіту здобували
Ти простого попа син
Члени священичих родин, у яких виховувалися доньки, також мали свої вимоги щодо наречених. Для них шлюб із семінаристом селянського походження був рівнозначний сходженню на нижчий щабель. Не схвалювалися також шлюби з сільськими вчителями чи дяками.
Цікавий приклад навів адвокат Степан Шухевич. Він згадував, що родичі його матері Левицькі, Козловські та Каратницькі дуже пишалися своїм шляхетським походженням. Тому вони заперечували проти шлюбу Дарії Козловської з теологом Теодором Гамораком, бо ж його дід був дяком у отця Йосифа Каратницького. Втім, незважаючи на опір родини, молоді таки одружилися.
Коли син декана відвідував з візитом священника, який мав доньку шлюбного віку, то це вважалося знаковою подією. Так само кожен мріяв одружитися із донькою отця-декана.
«Близько мене не сідай,
Я тобі не рівна,
Ти простого попа син,
А я – деканівна» – співала героїня твору письменника Дениса Лукіяновича.
Крім того, члени священичих сімей упереджено ставилися до наречених, які представляли світські професії (вчителів, агрономів, інженерів). У другій половині ХІХ століття доньки парохів для одруження із світськими інтелігентами змушені були навіть таємно покидати рідний дім. Надалі душпастирі не були такими категоричними, однак традиція міжсвященицьких шлюбів зберігалася і в міжвоєнний період.
Оксана Дрогобицька, історик, ПНУ
* Питомець – студент духовної семінарії.
** Декан (від латинського decanus – десять) – церковно-адміністративна посада координатора діяльності частини парафій єпархії (деканату).
*** Мається на увазі собор Святого Юра у Львові.
