Якщо вірити стихійним краєзнавцям і сумнівним старожилам, середмістя Івано-Франківська вкрито густим павутинням підземних ходів. Багато хто із цих «знавців» нібито особисто спускався у підземелля та йшов, йшов, йшов.
Правда, на прохання показати конкретне місце входу в катакомби зазвичай чуєш, що там давно все замуровано, засипано й забудовано. Втім, днями «Репортер» побував у справжньому підземеллі. До Галича, звісно, не дійшли, але побачили багато цікавого. І лячного, пише Репортер.
Сходи в нікуди
Відвідувачі Музею мистецтв Прикарпаття, напевно, бачили великі ковані двері у підлозі. Це вхід у крипту, де поховані магнати Потоцькі. Туди ми обов’язково завітаємо, але дещо пізніше – крипта варта окремої статті. Значно цікавішими є два підземні переходи, розташовані паралельно повздовжніх стін музею. Сторонніх туди не пускають, але для «Репортера» зробили виняток.
Відповідь треба пошукати в історії храму. Костел Непорочного Зачаття Діви Марії та святих Андрія та Станіслава освятили у 1703 році. Він мав статус колегіального, тобто храм обслуговувала ціла колегія священиків. Через те його називали колегіатою. Після Другої світової війни багато поляків залишили Станіслав, служби в костелі відбувалися спорадично, останню літургію провели у 1957 році. Потім храм стояв зачинений, а у 1960-х його «перепрофілювали» у музей геології інституту нафти і газу. Перед тим у приміщенні провели ремонт, зробили опалення й, напевно, замурували входи до бічних крипт.
Кістки у ящиках
З півночі на південь, у напрямку катедри, тягнеться довгий, викладений цеглою коридор із арочним склепінням. Його висота дозволяє йти у повний зріст, від підлоги до стелі як мінімум 1,88 м. Паралельно зовнішній стіні тягнуться труби опалення, обтягнуті чимось блискучим, що нагадує фольгу. «То я їх утеплював, кілька років тому, – каже Віктор Лучків. – Узагалі нам пощастило, що погода більш-менш суха. Навесні, коли тануть сніги, ці труби скриває водою. Каналізації тут нема, тому доводиться місяць чекати, поки вода спаде».
Періодично зліва і справа по коридору трапляються невеличкі глухі «кишеньки». В одній із них промінь ліхтарика раптом вихоплює два картонних ящики. Один із них порваний і назовні вивалилася ціла купа… людських кісток! Далі – страшніше. На підлозі наступної ніші вишикувалися п’ять черепів. Ще пару кроків і знову людські рештки. Звідки вони тут?
 |
Віктор Лучків знає підземелля, як свої п’ять пальців
Ці кістки знайшли під час археологічних розкопок протягом 2000-2001 років. Тоді в Художньому музеї проводили ремонтно-реставраційні роботи, тож науковців запустили у підвали. Пізніше дослідник Марія Вуянко видала книгу «Археологія середньовічного Івано-Франківська (Станиславова)», де розповіла про знахідки. Там же є детальний план костельних підземель, який склав архітектор Зеновій Соколовський. Так ось, під час розкопок виявили кілька людських поховань, рештки дерев’яних трун і фрагмент одягу з парчевої тканини.
Цей матеріал коштував надзвичайно дорого і, переважно, використовувався для пошиття одягу священнослужителів – фелонів. Те, що у підземеллях колегіати поховані саме священики, побічно підтверджує історик ХІХ століття Алоїз Шарловський. У праці «Станиславів і Станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного» він наводить документ, який датує 1722 роком. Це – привілей Юзефа Потоцького місцевим єзуїтам, де серед інших пільг за ними закріплено право «погребати своїх покійників у гробах колегіати до побудови власного костелу». У 1744 році єзуїти перепоховали у своєму храмі (майбутній катедрі) двох мерців, втім «корінні» ксьондзі-небіжчики залишились у підземеллях.
Хто ти, дитино?
Якщо попередній лаз знаходився під колишньою каплицею святого Йосифа, то наступний – навпроти, під святим Вінцентом. Від сторонніх очей люк замаскований старою дерев’яною кафедрою чи сповідальницею. Між іншим, дуже важкою. Цього разу під землю веде металева драбина. Тут також є замуровані сходи, що колись виводили в залу.
Штукатурена стеля вкрита чорним графіті. Якісь Сурапьян, Юра, Вова і СС 12 залишили на ній свої автографи. Місцями навіть проглядаються залишки електропроводки. Підземний коридор значно вищій – тут не те що йти, навіть стрибати можна. Північний бік тунелю завершується глухою стіною. Кладка явно сучасна, на одній із цеглин крейдою нашкрябана дата: 2. І.1997.
Далі нібито має бути крипта із похованням Потоцьких, але на плані вона до бічного ходу не примикає. Виглядає на те, що за перегородкою є або кавалок коридору, або підземна кімната, яку спеціально відрізали від зовнішнього світу. Чому? Можливо, там є початок підземного ходу, який, за легендою, сполучав палац Потоцьких із костелом. Забігаючи наперед, скажу, що в обох коридорах немає жодного натяку на замуровані відгалуження – суцільна цегляна стіна, що потемніла від часу.
 |
Рухаємося далі. У бічній ніші видно роботу археологів. Вони розібрали цегляну долівку, акуратно зрізали верхній шар ґрунту й наштовхнулися на поховання. Якщо раніше траплялись скелети дорослих чоловіків, то цей належить дитині. Марія Вуянко раніше замірила рештки дерев’яної домовини: довжина 1,1 м, ширина в головах – 0,35 м, у ногах – 0,26 м.
У наступній ніші натрапляємо на черепи
Із могилами священиків усе зрозуміло, а як тут опинилася дитина? Трохи світла на це проливає видатний польський поет XVIII століття Францішек Карпінський. Він навчався у Станиславівському єзуїтському колегіумі (теперішній морфологічний корпус медуніверситету) й залишив цікаві спогади.
Будучи ще дитиною (а в колегіум Карпінський посупив у 1749-му, маючи вісім років), він потоваришував із Сосновським, сином дрібного шляхтича. Вони поклялись у вічній дружбі, а в разі, якщо хтось із них перший помре, то мусить явитися живому товаришу та розповісти, що відбувається у загробному світі. Далі по тексту:
«Через півроку, поїхавши на свята до батьків, Сосновський помер. Його тіло привезли до Станиславова і поховали у гробівці тамтешньої колегіати. Вікна будинку, в якому я жив, були звернені на грати могил колегіати. Скільки то було страху, щоб Сосновський до мене не прийшов, згідно з даною клятвою, скільки безсонних ночей проведено в жахливому очікуванні, поки, висповідавшись і прийнявши Святе Причастя, я настільки осмілив, що потім вночі навіть до могильної огорожі ішов і духа товариша даремно викликав, бо ніколи мені не показався».
У спогадах Карпінський згадує, що Сосновський «був у нижчому класі від мене». Автор мав близько десяти років – усе співпадає. Тоді, можливо, саме рештки Сосновського знайшли археологи…
Коли вилізли на поверхню і завгосп опечатував люк, я запитав у працівниці музею, чи не має тут привидів? «Ми самі тут, як привиди, ходимо – особливо перед початком опалювального сезону!». Як не крути, а нечиста сила не заводиться у храмах. Нехай і колишніх.
Автор: Іван Бондарев
