Ви всі її бачили й сотні разів проходили повз. Вона стоїть на розі Галицької та Дністровської, навколо завжди багато людей, адже поруч велика автобусна зупинка. На перших поверхах – крамнички, вгорі – квартири, у підвалах – товарні склади базарних торговців.
Йдеться про стару кам’яницю за адресою Дністровська, 2. Сьогодні вона є пам’яткою архітектури, а колись була головним болем магістрату, пише “Репортер“.
На місці фортечного рову
На жаль, ми не знаємо точної дати, коли її збудували. За логікою, це мало статися після 1812 року. Чому? Раніше місто захищали потужні укріплення, а там, де нині стоїть ця кам’яниця, пролягав фортечний рів. Після 1812 фортецю почали розбирати, вивільнені ділянки землі активно забудовували. Втім, на мапі того ж таки 1812 року, правіше Галицької брами, прямо у рову, вже зазначена якась дерев’яна споруда, і то немаленька. Схоже, рів осушили й засипали задовго до ліквідації фортеці.
Місце було вигідне – одразу при в’їзді-виїзді з міста. Став готель, шинок чи склад – усе буде приносити гроші. На кадастровій мапі 1848 року ділянка вже повністю забудована, при чому видно і дерев’яні, і кам’яні споруди. У переписі 1857 згадується, що тут стояв будинок на п’ять квартир, який належав Лейзору Функу й Маркусу Кернбергу. Він згорів під час сумнозвісної Мармулядової пожежі.
Документи перепису 1870 року презентують нового власника ділянки – купця Цирла Фіхмана. Саме він звів тут дві суміжні кам’яниці із сучасними адресами Дністровська, 2 та Галицька, 16. Але схоже, що будували під нещасливою зіркою, адже їхня подальша історія сповнена численних халеп і скандалів.
Будівельна війна
Краєзнавець Михайло Головатий свого часу знайшов у протоколах магістрату запис від 28 липня 1873 року, де будинок Фіхмана вже є, навіть наводиться адреса – 1 ¼. Тобто перший будинок на Галицькому передмісті.
А вже наступного року спалахнув перший скандал. Навчений гірким досвідом Мармулядової пожежі, магістрат заборонив зводити дерев’яні споруди та перекривати дахи легкозаймистими матеріалами. Але Фіхман мав то в носі й забабахав велику дерев’яну прибудову. Магістрат видав ухвалу, за якою купець мусив розібрати крило з дерева, а ще – закінчити будову. Отже, будинок тоді ще не був зведений остаточно. Ображений клан Фіхманів подав протест, який, крім Цирла, підписали ще два його родичі з ініціалами Б і М.
Думаєте, вони виконали припис магістрату? Звісно, ні. Через 15 років у протоколі міськради за червень 1889 читаємо, що стан кам’яниці Фіхмана не відповідає приписам будівельного статуту. Ще від 1868 (!) власники реальності, званою «Маріямпільською», були зобов’язані відреставрувати її, але не зробили цього. Тут треба пояснити, що назва «Маріямпільський заїзд» стосувалася будинку за теперішньою адресою Галицька, 16. Чому так, достеменно невідомо. Михайло Головатий припускав, що з Маріямполя походила родина Фіхманів.
Незабаром історія вийшла за стіни ратушевої зали засідань й набула розголосу. Газета «Кур’єр Станиславівський» у листопаді 1889 повідомляє, що кам’яниця «Маріямпільська» й сусідня, наріжна, загрожують заваленням, тож магістрат наказав їх закрити. Також відмічали неналежний хід та якість їхньої реставрації.
У цій довголітній війні переміг магістрат. Новий власник реальності, купець Файбіш Фіхман, таки почав реконструкцію. Але навіть ця добра справа не обійшлася без скандалу. У протоколі міськради за 28 травня 1892 читаємо: «Ухвалено затримати будову, поки Ф. Фіхман… не представить керівника будови».
Останній удар магістрат наніс ухвалою від 23 липня 1892: «Покарати Ф. Фіхмана за покриття даху ґонтом без дозволу штрафом 5 злотих ринських. Заборонити, під загрозою штрафу у 100 зл.р., подальше покриття ґонтом. Під загрозою штрафу у 100 зл.р. вже існуюче покриття ґонтом розібрати і крити бляхою».
Обличчя Станиславова: кілька людей і кілька історій з позаминулого століття (ФОТО)
Купець, радний, друг бургомістра
Коли заглиблюєшся у перебіг цього протистояння, виникає питання, а чого це Фіхман так сміливо ігнорував рішення магістрату? Відповідь проста – він був його частиною. У документах Цирл Фіхман згадується як радний, тобто депутат міськради. До того ж, інколи магістрат був напряму залежний від нього, тож хитрий купець міг диктувати умови.
Наприклад, у листопаді 1878 батьки міста вирішили попри будинок Фіхмана прокласти нову дорогу. А для цього треба було викупити кавалок ґрунту площею 61 м кв. Ніби дрібничка, та без неї дорогу довелося б вести в обхід, що влетіло б у копійочку. Врешті якось домовились, ґрунт купили, дорогу проклали. Оскільки вона провадила до газозаводу, то вулицю стали називати Газовою, тепер це Дністровська. Можливо, саме після тої оборудки, міські чиновники певний час закривали очі на будівельні недоліки «Маріямпільської» кам’яниці?
Цікаво, що це була не єдина земля клану Фіхманів у Станиславові. Так, у 1910 році магістрат за 400 корон закупив у Файбіша Фіхмана 14 м кв біля плацу Рибного – десь поблизу нинішньої синагоги.
А ще у Фіхмана були непогані стосунки з бургомістром Камінським. У 1888 році постало питання про перейменування однієї з вулиць на честь померлого керівника антиросійського повстання Агатона Гіллера. Оскільки він жив на вулиці Камінського (теперішня Франка), саме її пропонували назвати Гіллера. Але проти цього рішуче виступив радний Фіхман. Він стверджував, що, крім повстанця, на цій вулиці мешкав ще й бургомістр Камінський, тож міняти нічого не слід. Після бурних дебатів вирішили бургомістра не ображати, а Гіллера назвали іншу вулицю – нині вона Гординського.
Дім босяків і пияків
Мешканці у нефартовій кам’яниці були такі самі. Процитуємо замітку з «Кур’єру Станиславівського» за липень 1893.
«Вулиця Галицька, в частині, що прилягає до Ринку, стала місцем, де збираються волоцюги обох статей. Вони зчиняють тут галас від вечора до ранку, з бійками і кровопролиттям. Причиною тому є так звана «Маріямпільська кам’яниця», що належить Файбішу Фіхману де, в підземних норах, ночують десятки босяків і пияків. Рано, вже о третій годині, ця братія сідає коло фігури святого Яна Непомуцена, що навпроти реальності Фіхмана, і так галасує, що не дає спати сусідам». Далі слідують заклики владі втрутитись і припинити цей безлад.
Статуя святого Яна стояла навпроти кам’яниці Фіхмана, де тепер торговий центр «Меркурій». Це місце недарма було популярним у «босяків і пияків». Студент гімназії Станіслав Токарський описує, що тут відбувалось у 1860-х.
Гестапо у Станиславові. Хто наводив жах на мешканців міста в часи німецької окупації
«Хто збирався в ті часи рушати в дальшу дорогу, звертався або до пана Кнорека (поштмейстра – авт.) і наймав собі місце в диліжансі, або йшов під фігуру св. Яна на майдан, т. зв. «Балагульський», звідки на всі сторони світу роз’їжджались жидівські будки й буди, як тільки пасажири були досить напхані. На від’їзд такої буди треба було чекати і два, і три дні».
Отже, тут був прообраз автовокзалу, а транспортні вузли завжди притягують до себе різний непотріб. Згадайте наш привокзальний сквер. До того ж, поруч розташовувався дешевий ресторан «Під ветераном», де збиралися явно не вершки суспільства.
На початку ХХ століття обидві кам’яниці змінили власника – ним став Рафаель Вайсбах. На першому поверсі наріжного будинку діяло друге поштове відділення Станиславова. У 1906 воно теж «прославилось» на ціле місто. Дорогою звідти до вокзалу з поштового возу вкрали сумку з грошима й цінними паперами на загальну суму 54 612 корон. За такі кошти можна було придбати пристойну кам’яницю у центрі.
Черговий скандал стався у 1910 році. Тоді від скарлатини померли двоє дітей шинкаря Рубінтельда, що мешкав на Газовій, 2. Журналісти встановили, що лікар, який перед тим оглядав дітей, магістратові про випадок скарлатини не доніс, а причиною смерті зазначив розповсюджений тоді туберкульоз. Зробив він це не безкоштовно, а за солідний хабар від татуся. Рубінтельд боявся, що влада зачинить його шинок. Як наслідок – медики зафіксували потужний спалах скарлатини у місті та околицях з численними летальними випадками.
Після радянської націоналізації у наріжній кам’яниці працював магазин «Робоче взуття». За часів незалежності його замінив ритуальний салон. На початку двотисячних на другому поверсі існував справжній бордель. Один із відвідувачів згадував, що «ціни там були нормальні, проте дівчата страшненькі».
В останні часи з репродуктора, закріпленого на стіні будинку, безперебійно лунали релігійні передачі, які чув кожен, хто чекав автобуса на зупинці. Навіть ходила легенда, що в такий спосіб колишні власники будинку розпусти замолюють свої гріхи.
