У старому Станиславові було не так вже й багато суспільних розваг. Серед найпопулярніших – пожежі, публічні страти й поховання.
Жалобні процесії збирали сотні й тисячі людей, які не мали жодного стосунку до померлого, пише “Репортер“.
Помічник єпископа
Літописці з захопленням описують поховальну церемонію власника міста, гетьмана великого коронного Юзефа Потоцького, що перенісся в інший світ у 1751 році. Похорон учасника антиросійського повстання Мауріція Гославського, який помер у станиславівській в’язниці у 1831-му, перетворився на першу політичну демонстрацію. А провести в останню путь гімназиста Стефана Гошовського, якого під час революції 1848 року вбили австрійські солдати, прийшло чи не все місто.
На жаль, через брак ілюстративних джерел ми можемо про це лише прочитати. Тільки на початку ХХ століття, завдяки розвитку фотографії, поховальні процесії стали фіксувати візуально.
У франківських колекціонерів є кілька поштівок, що зображають людський натовп, який рухається вулицею Сапіжинською – теперішньою «стометрівкою» (№ 1). На одній листівці є типографський підпис – «Похорони кустоша Василія Богоноса у Станиславові». Більшості це прізвище нічого не скаже. Тож хто цей кустош, і чого стільки народу проводжає його на цвинтар?
Виявляється, він був далеко не останньою людиною в місті. У праці Руслана Делятицького «Станиславівська єпархія Греко-Католицької Церкви в суспільному житті Галичини» довідуємося про деякі біографічні дані. Отже, народився Василь Богоніс у 1831 році, рукоположений на священника у 1856, довший час був парохом села Хоросткова. У 1898 році в отця стався стрімкий кар’єрний зріст – його призначили соборним крилошанином, тобто ввели до складу капітули єпископства. Водночас він став парохом кафедральної церкви Станиславова. У 1905 отримав чергове підвищення – посада кустоша. Відтепер отець Василь відповідав за дисциплінарні справи єпархії, займався відпустовими місцями, відав вдовичо-сиротинським фондом, регулював деканати й парохії. Помер Богонос 17 жовтня 1907 року.
Отже, події на поштівці відбуваються десь у середині жовтня. Членів капітули ховали у загальному склепі на міському цвинтарі. Саме туди прямує процесія.
Три упряжки волів
А це фото з родинного архіву Віктора Доскалюка, точніше – його дружини Наталі. (№ 2). Похорон видатного політика і громадського діяча Левка Бачинського. На відміну від кустоша Богоноса, його не забули, є численні публікації з біографії Бачинського, одна з вулиць Франківська носить його ім’я, а на Грюнвальдській можна побачити його портрет на колективному пам’ятнику діячам ЗУНР.
Справді, Бачинський залишив яскравий слід в історії. Був депутатом австрійського парламенту, віце-президентом ЗУНР, послом до сейму Другої Речі Посполитої від Станиславівського округу. Крім того, його знали як успішного адвоката, що мав власне правниче бюро у будинку теперішньої обласної бібліотеки на Чорновола.
Повний алярм. Як бійці УПА нажахали чекістів у Станіславі й не втратили жодного бійця (ФОТО)
Бачинський був ще не таким старим, коли здоров’я стало різко погіршуватись. Більшість джерел згадують, що помер він на 58 році життя у Відні, куди поїхав лікуватись від «тривалої тяжкої недуги». Тіло привезли потягом на станиславівський вокзал, де на нього вже чекали. За козацьким звичаєм катафалк тягнули три пари волів, а труну покрили полотнищем із вишитим тризубом. Прибули делегати з Городенки, Снятина, Дрогобича, інших міст. Газетярі нарахували кілька тисяч людей, одних лише вінків було більше сотні. Процесія пройшла центральними вулицями до міського цвинтаря. На щастя, гробівець Бачинського зберігся, тож його можна побачити у Меморіальному сквері.
На єврейському катафалку
На сайті Skyscrapercity.com колись були викладені цікаві фото (№ 3). На них бачимо німецьких солдат, які ховають когось із своїх. Колона рухається сучасною вулицею Чорновола і повертає на Січових стрільців – у напрямку міського цвинтаря. Тоді там існувала ціла дільниця військових поховань, яку пізніше знищили совіти. Нині колишніми могилами пролягає вулиця Сімкайла, що з’єднує Бандери й Мельника.
Двоє німців несуть вінок, на стрічці якого можна розібрати «Pol. Batt. 133». Це назва 133 резервного поліційного батальйону, який дислокувався у Станиславові. Краєзнавець Сергій Петрицький дослідив, що ці «браві вояки» брали участь у масових розстрілах євреїв та охороняли ешелони, якими їх везли до концтабору Белжец. Крім Станиславова, батальйон «відзначився» в акціях у Надвірній, Делятині, Коломиї, Дрогобичі. Організаційно входив до складу 24 полку поліції СС, командував батальйоном майор Густав Інгліш. У нашому місті перебував, доки тут існувало гетто, тобто до лютого 1943 року, потім його перекинули до Росії.
Є ціла фотосесія того похорону. На деяких фото видно залишки снігу на вулицях. Отже, це цілком може бути березень 1942 чи лютий 1943 (якщо тоді була тепла зима). Кого можуть ховати? Перше враження, що це якийсь великий чин. Але не факт. Батальйон стояв у глибокому тилу, активних бойових дій не провадив, тому кожна смерть, навіть рядового, сприймалася як подія. Хто вбив поліцейського? Теж загадка. Ковпаківці ще не прийшли, євреї опору не чинили, отже залишаються або українські повстанці, або Армія Крайова. А може, він помер від серцевого нападу.
Також зверніть увагу на старовинний катафалк, запряжений четвіркою чорних коней. Німці «позичили» його у похоронному бюро Фелікса Маєра «Конкордія», яке існувало з 1860 року. Не виключено, що власника фірми ті самі поліцейські вже вбили у гетто.
Агент Кремля
Перенесемось до радянського Станіслава. Кого могли ховати з міліційним ескортом? Звісно, партійних босів, енкаведистів, активістів чи героїв праці. Але, виявляється, не лише їх. Перед нами унікальне фото з колекції отця Миколи Григорука (№ 4).
Надворі 1957 рік, у Станіславі активно будується світле комуністичне майбутнє, а тут – поховальна процесія з купою священників, натовпом людей, і все це під контролем міліції. Отже, влада дала добро на масову акцію з поховання служителя культу. З чого б це раптом?
Річ у тім, що ховали не простого священника. Померлого звали Антоній Пельвецький і за життя він був єпископом Станіславським. Перед совітами мав особливі заслуги. Коли ув’язнили єпископа Хомишина, Пельвецького призначили адміністратором єпархії і під чуйним керівництвом чекістів він одразу взяв курс на приєднання до московського патріархату. 19 липня 1946 його висвятили у станіславські єпископи, 23 лютого він перейшов у православіє, 8 березня взяв активну участь у Львівському соборі, на якому ліквідували греко-католицьку церкву. За це 24 жовтня 1954 року Пельвецький був зведений у сан архієпископа Станіславського і Коломийського РПЦ.
Як у Станиславові цісаря зустрічали. Репортаж через 140 років (ФОТО)
Помер він 3 лютого 1957. Раптово, вночі, від серцевого нападу. Відспівування й поховання 7 лютого провів архієпископ Львівський і Тернопільський Палладій при великому скупченні народу. На фото бачимо жалобну процесію, що рухається від катедри попри медуніверситет (нині вулиця Сотника Мартинця). Труну несуть священники, а позаду їде вже знайомий катафалк фірми «Конкордія».
Герої не вмирають!
За незалежної України у Франківську урочисто ховали політиків, науковців, спортсменів і діячів культури. Втім, наймасовішим виявився похорон простого хлопця, ім’я якого тепер відоме, напевно, кожному мешканцю міста.
20 лютого 2014 стало кульмінацією Революції Гідності. Намагаючись втримати владу, режим Януковича дав наказ відкрити вогонь по протестувальникам. Того дня від куль снайперів загинули 47 людей, ще кілька померли у лікарнях пізніше. Згодом саме їх назвуть Небесною сотнею. Одним із наймолодших був 19-річний Роман Гурик з Івано-Франківська, студент ПНУ, який загинув від кульового поранення у скроню.
Прощання з хлопцем відбулося 24 лютого 2014 року. І такого похорону Франківськ ще не бачив. На площі перед ОДА зібралося близько десяти тисяч людей (№ 5). Роман лежав у вишиванці, загорнутий синьо-жовтим державним і червоно-чорним повстанським прапорами. Священники на чолі з митрополитом Володимиром Війтишиним відслужили панахиду, після чого процесія рушила до катедри, а потім до університету, де вчився Роман.
Під час руху студенти кидали на дорогу пелюстки троянд, уздовж вулиць горіли лампадки. Завершилась хода у Меморіальному сквері. Там вже давно нікого не ховали, але для такого випадку зробили виняток.
Автор: Іван Бондарев
У статті використані фото з архівів родини Доскалюк, отця Миколи Григорука, Максима Дутчака, Миколи Мацюка.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.