Нещодавно в «Мистецькому Арсеналі», що у Києві, презентували масштабну виставку про гуцульську художницю Параску Плитку-Горицвіт «Подолання гравітації».
«Репортер» там був і дізнався, чому мисткиню називають «Гомером Гуцульщини».
Заборонене кохання
Параска Плитка-Горицвіт народилася 1 березня 1927 року в селі Бистрець Верховинського району. Через рік її батьки переїхали у Криворівню. Параска закінчила лише чотири класи, але, завдяки батьку, вивчила кілька мов, зокрема німецьку. Тож у 1943 році вирішила їхати до Німеччини з надією вступити до вишу, та замість навчання потрапила на службу в німецьку сім’ю. Ті жорстоко знущалися та принижували дівчину, тому Параска вирішила повернутися на Батьківщину.
Та вдома її життя не стало спокійнішим. Параска приєдналася до повстанців, носила їм до лісу харчі та теплі речі. Мала псевдо «Ластівка». Саме за співпрацю з УПА у 1945 році дівчина отримала 10 років заслання до Казахстану.
У своїх спогадах Параска згадує, як їх везли ешалонами.
«Замість теплого одягу видавали скривавлені шинелі з розстріляних. Мої подруги обморозили собі ноги, так що декому мали відрізати. Мене від ампутації врятував лікар-грузин», – розповідає вона у відеохроніці виставки.
Та все ж наслідки переохолодження дали про себе знати – майже п’ять років опісля Параска пересувалась лише на милицях. В таборах були й світлі моменти – там вона познайомилася з коханням свого життя – грузинським художником. Вони довго листувалися. Дівчині вдалося передати його адресу у листі додому. Та батько не схвалив такого союзу і знищив листа.
Кольоровий настрій
Із заслання Параска Плитка-Горивіт повернулася, коли їй виповнилося 27 років. Жила усамітнено, адже тримала образу на батька. Спочатку місцеві уникали контактів з нею, тому спілкувалася Параска з людьми здебільшого листами. Чи не єдиною її подругою була Євдокія Соловйова з Тихвіні Ленінградської області, яка надсилала їй гроші на конверти та марки, аби не обривати зв’язок.
Попри те, що Плитка-Горицвіт жила в селі, простою селянкою її не назвеш. Параска не мала ні городу, ні свійських тварин. Жила з того, що приносили люди, взамін фотографувала їх та дарувала свої картини. Усе, що вона знала про фотографію, дізналася з газет. У неї було основне – відчуття кадру. Тому всі її світлини були «живими». Також вона працювала художницею у лісгоспі, заснувала хор.
Параска навіть створила кілька тантамаресок – стендів для фотозйомок з отвором для обличчя, які обрамила квітами та написами «Привіт з Криворівні» та «Привіт з Карпат». Таким чином Параска створювала сувенірні фотографії односельчан.
Серед фотографічного доробку Параски Плитки-Горицвіт найбільше знімків дітей. Вона дарувала їм свої книжки, розповідала історії та ділилася знаннями. Натомість діти приносили їй кольорові обкладинки зошитів, фломастери та фарби.
Її з дитинства називали «Паперова фабрика», через її любов до аплікацій та вирізання витинанок з паперу. Використовувала їх найчастіше для обрамлення футлярів для власних книг. Вони були різноманітних розмірів – від кишенькових, що вміщалися в сірникову коробку, до величезних фоліантів. Більшість з них була на релігійну тематику. Це авторські переспіви життя святих, духовні роздуми Параски, релігійна поезія. Загалом книжкова спадщина мисткині – 46 рукописних книжок обсягом близько 500 сторінок кожна і сотні маленьких книжечок. Спершу книги були рукописними, колір ручки відображав настрій написаного. Лише у 70-х роках у Параски з’явилася друкарська машинка, яку подарували приїжджі студенти.
Одна з найбільш вражаючих, на наш погляд, книжок, які виставляються у Мистецькому Арсеналі, – «На помин усопших», в якій були вклеєні фото з похорону батька та надруковано її власні вірші-присвяти.
Також Параска писала ікони.
«Вони не були канонічними, – каже координаторка проєкту в Івано-Франківській області Мар’яна Заклінська. – Але тим не менше, в церкві 17 ст в селі Криворівня священник, отець Іван Рибарук, досі їх зберігає. Всі туристи, які приїжджають в село, можуть побачити ті ікони».
Гуцули в Індії
Цікаво, але Параску завжди вабила Індія. Вона захоплювалася постатями Махатми та Індіри Ґанді, малювала їхні портрети, вчилася писати на санскриті та збирала газетні вирізки з новинами далекої країни. Так у художниці народилась серія з 57 картин, присвячена пригодам гуцулів у індійських джунглях. Гуцули літають на слонах та ніжаться під пальмами, люди розмовляють з їжаками, приручають казкових птахів – це далеко не повний перелік сюжетів. Майже всі картини мають текстове доповнення, написане на окремих аркушах та додане авторкою у форматі колажу до кожної з робіт. Політ фантазії Параски був неймовірний, адже на деяких роботах вона демонструє подвійне самосприйняття – себе як індійської жінки на фоні карпатських гір – «Горицвіт. Народні перекази» та «Горицвіт. Співанки гуцульські».
«До речі, Індійське посольство дуже зацікавилося цією виставкою і постаттю Параски», – розповідає Мар’яна Заклінська.
Також Параска збирала фольклор – переказувала звичаї свого краю, створила словник говірки, а також писала власні легенди та казки гуцульською. У етнографічному ключі Параска створила серії картин – «Доля гуцулки», що налічувала 104 твори, та «Доля гуцула» – 16 робіт.
Не визнана цінність
Попри масштабність столичної виставки, досі є проблема музеєфікації та опису спадщини Параски. Справа в тому, що ні заповіту, ні прямих родичів у неї не лишилося.
«Вона не мала ані дітей, ані живих братів та сестер, – розповідає Заклінська. – У неї є лише далека родичка Василина, котра по сумісництву є наглядачкою музею. Але коли Параска померла, не було навіть розуміння, що ці роботи мають мистецьку цінність, тому багато, зокрема витинанок, понищилося».
Мар’яна каже, що коли роботи забрали з села, експерти Мистецього Арсеналу їх не лише реставрували, а й закривали на карантин, де у спеціальній кімнаті обробляли розчином аби змити шар грибку. Тож після закінчення виставки, 19 січня, постане питання повернення усіх творів Плитки-Горицвіт у рідне село і, відповідно, створення умов зберігання доробку. За словами Заклінської, у Криворівні планують побудувати музей наївного українського мистецтва. Частину відведуть доробку Параски.
«Нещодавно навіть VogueUA писали про Параску – це свідчить про те, що вона перестає бути провінційним феноменом. Цей рік ми сміливо можемо назвати імені Плитки-Горицвіт, принаймні для Прикарпаття так точно, бо саме цьогоріч вся Україна і світ нарешті почули про неї», – говорить Мар’яна Заклінська.
До кінця 2019 року організатори виставки планують привезти до Івано-Франківська фільм про Параску Плитку-Гарицвіт та виставити частину її робіт в одному з музеїв міста.
Авторка: Тетяна Скоропляс
