Вже й забув назву того американського фільму, де досвідчений дядько каже молодому компаньйонові: «Весь світ тюрма. І в ній лютують два наглядачі: закон і мораль». Є в тому правда.
Закон добре служив правлячим верствам від часів законодавця Хаммурапі й до наших часів. Й далі служитиме. Але в демократичному (або постдемократичному) суспільстві, де щастю чиновників і магнатів загрожує кожний допитливий власник смартфону, закон пробуксовує. Закон занадто пов’язаний з формальностями, протоколами й процедурами. Закон не встигає за оцифрованим світом, пише Володимир Єшкілєв у “Репортері“.
Й правлячі верстви, хоч-не-хоч, змушені нарощувати м’язи другому наглядачеві. Змушені інвестувати у створення дресированої моралі. Та в її впроваджувачів – так званих «моральних авторитетів».
В принципі, для сучасної людини це розхоже словосполучення – «моральний авторитет» – як то кажуть, ні про що. У добу Гіпермодерну мораль мирно спочиває в музейній шафі десь поряд з ідеологіями, традиційними ідентичностями та сексуальними забобонами.
Але правителям світу сього таке невигідне. Наглядач мусить захищати їхні привілеї, палаци та банківські рахунки. Тому політтехнологи (та інші інтелектуальні найманці) щоденно проглядають стрічки соцмереж у пошуках кандидатів в «моральні авторитети».
Такий кандидат має відповідати певним критеріям. Він має бути популярним в певній віковій або професійній спільноті. Йому необхідний «бекграунд» – біографія активіста, неформала, тусовочного гуру або «страждальця за правду». Але найголовніше: в кандидата мусить бути нестримне тяжіння до роботи з аудиторією. До повчань, роз’яснень, оціночних суджень й коментування.
При тому моральність самого морального авторитета нікого не хвилює. В часи, коли медіа за тиждень здатні зробити з нікчемного довбодятла героя нації, будуванням «морального іміджу» взагалі ніхто не заморочується. Не мордує собак у дворі? Не бігає голим у скверику? Все окей.
Коли такого дядьку, або таку тітку знаходять, їм роблять пропозицію попрацювати на блозі за так званими «м’якими темниками». Це коли блогер за все хороше й проти всього поганого плюс трошки-трошки проти певної політичної сили. Майбутньому моральному авторитету призначають куратора (тренера). Той слідкує за роботою, радить, коригує і виправляє.
Якщо авторитет-початківець не пручається й не тупить, якщо він після п’ятої зарплати не зникає в запої і не зливає інфу наліво, куратор рекомендує виводити дядька (тітку) на вищу орбіту. І ось в телевізорі (або у Ютубі) виникає новий персонаж, який доброю літературною мовою або дворовим сленгом з нещадними матюками (залежно від цільової аудиторії) починає «морально авторитетити».
Сотні таких найманців ми щоденно спостерігаємо на інформаційних потоках. Вони по-різному вдягнені, різного віку та статі. Вони розгнівані або єлейні. Вони закликають нищити моральних зрадників або ж натягають машкару миротворців. Вони виглядають інтелектуалами, «крутими подругами», революціонерами, стомленими скептиками або ж «своїми пацанами». Деяких з них знайшли на смітнику, а інших запросили з культурно-мистецького заповідника.
Всі вони різні. Всі на своїх понтах. Але, якщо придивитися, то в кожного в очах можна побачити щось псяче. Дбайливо замаскований страх перед кураторами, хазяями і майбутнім. А ще якийсь затаєний смуток за часами, коли вони проповідували ту свою прописну мораль у вузькому теплому колі друзів та однодумців. Без кураторів, темників, списків і кривих посмішок телеоператорів.
Запитають: як відрізнити цих мавп від того, що справжнє? А ніяк. Тому що дискурс моралі закрито і справжнє там більше не живе.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.