Наприкінці ХІХ століття військові у Галичині наштовхувалися на осуд і бойкот у культурному товаристві.
Генерал Віктор Курманович – третій зліва у першому ряду. Липень 1919 року. Фото: gazeta.ua
Гнані та аморальні
До Першої світової військова освіта у Галичині не була особливо популярною. Чому? По-перше, українці забороняли синам здобувати таку ризиковану спеціальність, бо це де-факто вело до денаціоналізації. Згідно з військовим статутом, наречена офіцера мала закласти у сімейний бюджет суму, яка б приносила щорічно не менше 600 корон банківських відсотків. Це значно звужувало коло претенденток серед українок і сприяло міжнаціональним шлюбам, переважно з польками.
Священик, син пароха. Які професії обирала галицька молодь 100 років тому
Саме через матеріальні обставини не змогли одружитися студент Віденської військової академії Андрій Брездень і донька пароха села Підбірці на Львівщині Зеновія Бернацька. Наречена не мала необхідних 20 000 корон посагу для забезпечення високих життєвих стандартів австрійського офіцера. Водночас батько дівчини, будучи москвофілом, аж ніяк не бачив військового у ролі свого зятя. У 1915 році Брездень отримав смертельне поранення на фронті. Невдовзі після сумної звістки померла і його наречена.
У міжвоєнній період офіцер польської армії, поліції чи прикордонних військ міг одружитися тільки за умови, що його обраниця мала незаплямовану репутацію, відповідний рівень знань і вміла поводитися у товаристві.
По-друге, серед галичан панувало переконання про аморальний спосіб життя військових старшин. «Їх уважали баламутами, що осоромлять родину та обезславлять дівчину, бо із загальновідомих причин оженитися не зможуть», – писав генерал Мирон Тарнавський (1869-1938). До речі, він обрав службу в армії всупереч волі батька-священника.
Генерал Мирон Тарнавський (1869-1938).
Вважалося, що до кадетських шкіл вступали тільки так звані «лямпарти»*, які не хотіли вчитися. Кадетів не охоче приймали в українських товариських колах, особливо там, де були дівчата на виданні. Набагато краще на ринку наречених котувалися «алюмнуси», тобто випускники духовної семінарії.
По-третє, до Першої світової війни галицька молодь здебільшого дотримувалася антимілітарних поглядів. Адвокат, письменник Андрій Чайковський, який свого часу виконував обов’язки повітового комісара Західноукраїнської Народної Республіки у Самборі, стверджував: «Наш загал ненавидів військового однострою, як арештантської сірячини».
Адвокатська доба. Чому в Галичині було найбільше юристів серед провінцій Австро-Угорщини
Білі ворони
Упереджені погляди формувалися під впливом професорів гімназій. Зверхнє ставлення до кадетських шкіл передавалося від педагогів до учнів та їхніх батьків. За словами адвоката Степана Шухевича, якби котрийсь інтелігент відвів туди сина, то б засвідчив, що він є «посліднім туманом».
Проте завжди є винятки. Наприклад, отець Йосиф Курманович піддався вмовлянням свого сина Віктора і віддав його до кадетської школи у передмісті Кракова. У майбутньому той став полковником австро-угорської армії, згодом – генерал-четарем УГА, а з 12 лютого 1919 року – секретарем військових справ ЗУНР.
Таким же оригіналом був письменник, перекладач і священик Сильвестр Лепкий. Він передбачив потребу військових кадрів і під час товариської забави так висловився про своїх синів: ««Богдан нехай малює, нам треба історичних малярів. Микола нехай буде педагогом, бо це справа виховання молоді, а того (Лева – Авт.) дам до кадетської школи. Про цю справу в нас ніхто не думає, а можуть колись прийти часи, що без фахівців не обійдеться».
І хоча Лев Лепкий так і не обрав військову кар’єру, однак належить до організаторів Українських січових стрільців. Під час Першої світової війни він командував кінною сотнею, а в 1918-1919 роках воював у складі УГА. Але найбільше прославився як автор популярних стрілецьких пісень: «Гей, видно село», «Бо війна війною», «Колись, дівчино мила» та мелодією до «Журавлів» старшого брата Богдана Лепкого.
Кар’єра за межами
Через політичні обставини українцеві у Галичині важко було досягти високого військового рангу. Винятки становили ті, хто свого часу виїхав за межі краю. Наприклад, адмірал австро-угорського флоту Ярослав Окуневський (1860-1929) був військовим медиком і за успішну роботу отримав державні та іноземні нагороди: австрійський рицарський хрест Франца-Йосифа, іспанський золотий хрест за морські заслуги (Merito Navale) разом з титулом «кабальєро», китайський орден і титул мандарина** ІІІ рангу.
Адмірал Ярослав Окуневський з дружиною Отилією, доньками Теодорою та Ольгою
Саме Окуневський розробив військово-медичний статут флоту, який із незначними доповненнями діє у багатьох країнах досі. Як автор «Листів з чужини» адмірал став першим українським прозаїком-мариністом, а деякі його нариси друкували у підручниках для гімназистів.
Парки і сквери Станиславова: від других поляків до других совітів (ФОТО)
Маловідомим для більшості залишається полковник військово-морського флоту Австро-Угорщини та підполковник УГА Маркел Рожанковський (1871-1954). Як військовий лікар він відвідував Китай, Єгипет та Японію. Володів італійською, німецькою, англійською, іспанською, французькою та частково японською мовами. У 1906 році одружився з дочкою пароха села Мостище (тепер Калуського району). Разом з дружиною та чотирма дітьми проживав у місті Полє (нині – Пула, Хорватія), де працював у шпиталі флоту. Нагороджений численними орденами та медалями, зокрема й німецьким Залізним Хрестом ІІ класу.
База військово-морського флоту Австро-Угорщини у Пулі. Листівка: tyzhden.ua
З 2 листопада 1918 року Маркел Рожанковський відповідав за санітарно-епідеміологічну ситуацію у Калуському повіті та очолював повітовий шпиталь. Після поразки національно-визвольних змагань займався приватною медичною практикою у Калуші. З приходом радянської влади у вересні 1939 працював у міській поліклініці, куди й передав усі свої медичні інструменти. На старому калуському кладовищі досі збереглася могила цієї непересічної особистості.
Поодинокі приклади успішної кар’єри суттєво не вплинули на негативне ставлення галичан до військової служби. Такі переконання панували серед українців аж до Першої світової війни, яка й висунула потребу творення власного військового проводу.
* Лямпарти – леопарди, у переносному значенні – гуляки.
** Мандарин – (порт. mandarim – міністр, чиновник, від санскр. – мантрин – радник) – поширена у Європі назва чиновників у Китаї, Кореї та В’єтнамі.
