Газета Розваги Фото

Субота в Галичі. Як ми шукали княжі місця (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Галич – чудовий керунок для того, аби з цікавістю та користю провести день і не сидіти вдома та доїдати пампухи.

Тим більше, це все за крок від Івано-Франківська, пише Репортер.

Перші туристи

Маршрутки на Галич відправляються з автостанції на Пасічній – з 15 платформи. 20 грн водієві, менше пів години їзди – і ми вже у Крилосі. Саме тут була столиця Галицько-Волинського князівства.

Головна вулиця Шевченка, яка починається одразу ж від траси, виведе прямо до музею й до княжих місць.

Впираємося у сільський магазин. На дверях сидить облізлий кіт, ще один у крамниці, як ґазда, сидить на кріслі. Смачна кава з апарату через мороз смакує неабияк. Продавчиня каже, що туристів було дуже мало. А цього року «Репортер» – взагалі перший.

Сірий храм Успення Пресвятої Богородиці живописно виглядає серед білосніжного блискучого снігу. Навколо ні душі, але прометені доріжки означають, що хтось має бути. На щастя, музей працює. Він розташований у невеличкому милому будиночку – Митрополичих палатах.

Музейниця виписує квиток – 140 грн за оглядову екскурсію по території. Всередині резиденції екскурсії не проводять, бо карантин. Пропонує хіба пройтися й роздивитися самотужки та трішки зігрітися.

Що зовні, що всередині будівля дуже красива та якась затишна. Це також пам’ятка архітектури XVIII століття. Останнім, хто тут жив, був митрополит Андрей Шептицький. Перед будинком росте стара гігантська липа. Її називають липою Шептицького. І навіть придумали легенду, що під нею митрополит пив чай. Можливо, так і було, адже вона зафіксована на фото 1911 року, лиш тоді була удвічі вужча.

Знадвору невелика резиденція виявилася двоповерховим, змістовним музеєм. Навіть без гіда все зрозуміло й цікаво. Кожна кімната присвячена певному періоду – неоліт, князі, обладунки, зброя, дослідники.

На другому поверсі – експозиції на релігійну тематику. Тут ікони, священничі ряси, церковні речі та багато фото.

З вікон видно, як біля музею паркуються весільні кортежі. Молоді сюди часто приїздять на фотосесію, бо краєвиди – чудесні!

Чудо-ікона

Наш екскурсовод Андрій веде алеєю до древньої могили можливого засновника Галича – Галичину могилу. Розказує, що вперше про неї згадується у 1206 році у «Галицькому літописі».

«Тут проводилась церемонія посвяти князів, – говорить екскурсовод. – Князь виходив на гору і виступав перед громадою. Потім ту традицію перенесли в Успенський собор».

З могили дуже гарна панорама. Видно, як блищать куполи храму в селі Вікторові. Андрій показує на три вершечки вікторівських храмів. Каже, між ними є стара церковця, в якій у 1960-х знімали епізод для «Вія», коли панночка літає у труні.

Читайте: Усе про Чукутиху. Правнук знаменитої гуцулки відкрив її музей (ФОТО)

Гід пояснює назву: раніше було – Клирос, з латині – культурний і духовний центр. Та люди вимовляли неправильно і так воно й прижилося назва – Крилос. Далі веде до храму – основної родзинки і екскурсії, і цих місць – Успенського собору. Він був третім найбільшим храмом і лише на півтора метри у довжину поступався Софії Київській. Храм у 1157 році збудував князь Ярослав Осмомисл.

У 1241 році собор був зруйнований, а з його залишків у 1584-1586 роках збудували Успенську церкву, яка діє нині. Саме тут зберігається чудотворна Галицька ікона.

Андрій розказує легенду про те, як один селянин побачив ікону на дубі в лісі. Її забрали й перемістили в церкву Пантелеймона у Шевченкове. Але з храму вона зникла і знову дивним чином опинилась на дубі. Тоді її перенесли до іншого храму, і знову вона «втекла». Коли ж перенесли у храм до Крилоса, то люди дуже молилися, аби ікона лишилася тут. Так і сталося.

Читайте також: Невтомні гуцули. Романюки розкажуть про все, крім рецепта свого хліба (ФОТО, ВІДЕО)

«А тепер реальна історія, яка недалека від тої легенди, – говорить гід. – У 2004 році ікону дивним чином винесли з храму. Хто? Досі невідомо, бо ніяких відбитків і жодних слідів. Але у тих крадіїв потім щось сталося й вони просто кинули ікону у потоці нижче по вулиці. Звідти її повернули до храму».

Крилос здавна є паломницьким місцем. Тут щороку проводять всеукраїнську прощу, але прочанам виносять лише копію ікони. Також Андрій розказує про недавнє чудо, яке сталось у Крилосі, про хлопчика, котрий не чув і не говорив до дев’яти років, а потім заговорив.

Читайте також: Базар починається вдосвіта. Чим живе косівський ринок (ФОТО)

Загалом, каже гід, на Галич дня може не стати, аби все обійти й послухати. Ще радить сходити до етнографічного музею під відкритим небом. Він зовсім поруч.

Ніч перед Різдвом

А якщо точніше, то музей прямо на трасі Івано-Франківськ-Львів, навпроти пам’ятника «Меч і рало».

На годиннику лише 14.00, але музей уже зачинений. Чоловік з адміністрації говорить про скорочений робочий день. Але пропонує прогулятися по території самотужки. Це можна зробити безкоштовно. Каже, всі хатки зачинені, але можна зайти у олійницю, кузню чи у стодолу.

Старі хати сюди перевезли з різних регіонів Прикарпаття у 1979 році. Тут є дві гуцульські ґражди, бойківська хата, будинки з Опілля та Покуття. Також є корчма, церква. Усе, що треба на селі.

Читайте: Хто такі гуцули? Усі відповіді є в музеї Зеленчуків у Криворівні (ФОТО, ВІДЕО)

Старенькі маленькі хатки заховалися у засніженому лісі. Виглядають казково. Ніби переносять у фільм «Ніч перед Різдвом». Здається, що зараз із хати вийде Солоха, з корчми – два куми, підуть гурти колядників. Словом – дуже атмосферно.

За музейними хатками у лісі побудували альтанки. Виглядають вони органічно. Влітку тут, напевно, по-своєму гарно, можна зупинитися, відпочити, перекусити. Трохи нижче – лісове озеро.

По території сміливо можна гуляти без гіда. Всюди є інформаційні таблички, а решту домальовує уява. Ще можна позаглядати у вікна. Всередині кожної хатки – окремий етнографічний музей, з одягом, меблями, посудом. Але їдемо далі – у Галич.

Княжий бенкет

Маршрутка із Крилоса довезе в Галич за п’ять гривень. Смачне паніні й гаряче лате у кіоску перед Замковою горою – просто княжий бенкет.

Перехожі залюбки спровад­жують до потрібної стежки, аби видертися до замку. Зблизька він дещо розчарував. З дороги виглядає величніше. Але з гори відкривається чудова панорама на місто та Дністер. Десяти хвилин на горі для фото – достатньо.

Новорічно прикрашена цент­ральна площа міста майже безлюдна. Посередині красується ялинка, а біля неї пам’ятник Данилу Галицькому. Хтось почепив йому маску на стремено. Карантин, то карантин.

Ще однією особливістю міста Галич є караїми. Музей, присвячений цій народності, якраз навпроти пам’ятника.

Караїми оселилися тут ще за часів правління Данила Галицького, коли той уклав договір з ханом Батиєм у 1246 році. Тоді 80 родин перебралися на береги Дністра.

Є кілька версій про виникнення такого народу. Одна з них, що караї­ми є нащадками хазар – тюркського кочового народу, який прий­няв іудаїзм і заселився у Криму.

Караїми у Галичі мали свій храм – кенасу. У 1986 році його знесли, а на його місці збудували дев’ятиповерхівку. Зараз тут лише пам’ятний знак. На жаль, вже нема й представників цієї народності. Місцеві підказали, що є живий хіба один чоловік. На жаль, більше дізнатися про караїмів не вдалося, бо у вихідні музей не працює.

Та поруч є ще одна туристична атракція – старий залізний міст. Його проєкт у 1900 році виготовило конструкторське бюро фабрики машин Заліневського, що в Кракові. Довжина мосту 312 м. Його підтримують чотири кам’яні опори, відстань між якими – 52 м, 63 м, 76 м, 55 м. Конструкція складається з ажурних металевих форм. Зараз він пішохідний, хоча до 1984 року ним їздити автівки. Потім побудували новий міст – він трохи вище.

Через нього втрапляємо на гарну алею Небесної Сотні. А ще на мості проводжаємо сонце й під враженнями повертаємось до Франківська. Трохи змерзлі, але воно того варте.

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні