Відео Газета Люди Фото

Невтомні гуцули. Романюки розкажуть про все, крім рецепта свого хліба (ФОТО, ВІДЕО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Родина Романюків із села Топільче Верховинського району і співає, і грає на музичних інструментах, а ще вони різьблять, вишивають і печуть неймовірно смачний хліб. Його у Верховині просто розмітають.

Рецепт хліба Романюки тримають у таємниці, але радо діляться усіма традиціями від батьків і старожилів, пише Репортер.

Аби воно не загубилось

У Топільче, здіймаючи гори пилу, їдемо з Верховини щебеневою звивистою дорогою десь з годину. Її відновили після повені, але ще не всюди. Береги добряче пообмивало, поробилися урвища. І коли ваша автівка на вузькій дорозі зустрічається з вантажівко, то хоч у скелю втискайся, аби не впасти у Черемош. Адреналін ще той.

Нарешті за черговим поворотом, серед зелені, видніється велика дерев’яна вивіска – «Культурно-мистецький візит-центр родини Романюків».

Василь Романюк вже зустрічає на обійсті та біжить перевдягатися в гуцульське, бо не встиг. Провадить до хати, а там кипить робота. Дві жінки крутять дрібненькі гуцульські голубці, а господиня Параска Романюк якраз закінчила випікати круглі паляниці. Складає їх на стіл. Запах такий, що аж голова крутиться.

Жінка розказує, що таку толоку влаштували, бо готуються до етнографічного міні-фестивалю. Вирішили з чоловіком запросити всіх старших людей села, аби ті прийшли й розказали про своє життя, про звичаї, бо й самі Романюки ще багато не знають. Запросили молодь, туристи приїдуть. Усе будуть фільмувати, записувати, аби ніц не пропало.

«Аби воно не загубилося, бо вже й так багато чого нема, – зітхає пані Параска. – А як коріння висихає, то плоду нема. Не маємо права втратити нашої гуцульської культури».

Все це буде в їхньому культурно-мистецькому центрі, який Романюки відкрили минулого року. Тут вони приймають гостей, мають музей, влаштовують навчання, святкування.

«Людей цього року було дуже багато, незважаючи на карантин, – каже господиня. – Від 12 липня кожен день приїхають. З усієї України. Навіть були араби та німці».

Про діда Иванчика, який у Верховині понад 60 років воду продає (ФОТО)

Чого хліб не такий?

Якщо традиціями Романюки й готові ділитися, то не рецептом свого хліба, який випікають уже 25 років. Той хліб у Верховині розмітають одразу, щойно Романюки встигають завезти його на базар.

Пані Параска розказує, що пече за дідовим рецептом. Діда у 16 років забрали до Німеччини на роботу, там він тяжко працював на пекарні. Каже, якщо не зробити так, «як німець казав», то давали 25 корбачів – били.

«Дід розповідав, якщо не зробили 5-10 хвилин витримки, то німець так хліб розломить і вже видів, щось не так, – розказує жінка. – Дав Бог, що вернувся додому і бабу вчив пекти хліб. Пам’ятаю, ми малі бігали, баба спече, а дідо увійде до хати, розломить і каже: «Пара (Параско – авт.), а дати 25 корбачів? Чого хліб не такий?». А то роботи багато, сапати треба і вона спішила на город, то десь не витримала того тіста. Потім я навчилась пекти і вчу своїх дітей».

Романюки не використовують жодних домішок – усе натуральне та спечене у великій печі на дровах. Печуть вони з чоловіком, син помагає з дровами, а потім готовий хліб розвозить по району.

До роботи Романюки встають опівночі. Першим прокидається пан Василь, а за ним дружина.

«Миємося, молимося Богу, аби поміг хліб спекти і аби поміг людям у здоров’ї той хліб зужіткувати, з’їсти, – говорить пані Параска. – Якщо людина зробить щось з негативною енергією, то інша людина то відчуває. Як йдеш до такої роботи, як хліб, то треба йти добродушно, позитивно».

За ніч випікають 270-300 хлібин. Коштує один – 14 грн. Під час карантину, кажуть, пекли трохи менше. Ще люди дуже питають за їхніми боришіниками. То такі паляниці з товченої картоплі чи барабулі, як тут кажуть, додають яйця, жменьку муки і так печуть.

Параска Романюк каже, колись, то був перший гуцульський хліб, адже борошно було розкішшю. І білий хліб могли собі дозволити лиш заможні гуцули, і то на великі свята. Посміхається, що нині той боришіник – делікатес.

Роботи Романюки не бояться. Приймають гостей, вишивають, різьблять, пишуть писанки, тримають господарку.

Дід-контрабандист та авторетро при дорозі. Брати Джелеми з Криворівні вміють дивувати туристів (ФОТО)

«Відпочиваємо? Коли спимо, – сміється ґаздиня. – Я навіть в неділю, коли нема такої роботи, відчуваю, що мені чогось бракує. Або коли наші гості від’їздять. Не стає тої енергії, того руху. Чим більше рухається, тим більше енергії. Нам її тут дає наша природа – наші смереки, ріка. Це все музика. Хто годен учути, той зрозуміє. Уночі встанеш і слухаєш, як шумить ріка, як шумлять дерева. Це надихає, бо то від Бога».

Треба добре егокати

Саме з музикою та піснею часто йде робота на подвір’ї Романюків. Чоловік і син грають на гуцульських інструментах, а пані Параска співає. І то вміє співати давньою манерою – «егокати». Пояснює, що егокання – це така полонинська луна.

Posted by Василь Романюк on 2020 m. rugsėjo 18 d., penktadienis

«То давно не було телефонів, що подзвонив хлопець до дівки та й ми вже говоримо, – посміхається пані Параска. – То треба було заегокати, заспівати до нього. Хлопець обіз­вався, що я є та й ти є».

Сміється, що так перегукувалися і з чоловіком. Вони разом вже 47 років. Каже, пан Василь родом «з-за сего горба – з Кринти, тому добре треба було егокати». Такої манери співу навчилася від матері, а та від своєї. Любить йти в гори, в ліс і там співати.

З мистецького центру Романюків відлунюється музика. Пан Василь саме настроїв дуду. Дуже капризний інструмент. Врешті, дуда видає потрібні звуки і чоловік грає традиційну гуцульську мелодію.

Грати він навчився самотужки, як і на баяні, скрипці, сопілці, флоярі. До музикування має хист і син Василь. Спочатку був баян батька, а потім скрипка, сопілка, цимбали. Таким сімейним музичним підрядом Романюки часто їздять по різних фестивалях.

Те, що довкола

У тому центрі є й окреме приміщення з музеєм. У Топільче це поки що перший музей. Експонатів тут небагато, але й не треба, бо пан Василь стільки цікавого розказує! А потім ще більше додає пані Параска. Вона саме принесла гарячі боришіники. Поки вони парують на столі, щедро политі теплим маслом, Романюки провадять екскурсію.

Розказують, що колись Топільче був присілком і лише зараз має статус села. Здавна вище по Черемошу були кляузи – такі ворота через ріку, які стримували воду. Їх відкривали тоді, коли сплавляли ліс дарабами. І от ця велика ріка затоплювала село, бо береги вузькі й низькі. «І ми тут там, де топить – Топільче», – говорять Романюки.

До речі, все, що є у візит-центрі, а також сама будівля – зроблене руками пана Василя. По стінах з десяток різьблених картин. Зроблені вони у ніби 3D-форматі.

Різьбі пан Василь також вчився сам. Ото як закінчив школу, купив різці й став вирізати. Згадує, що колись дуже на сувеніри розбирали дерев’яних орлів. Тож почав їх робити, потім сови – і так заробляв на життя.

Нині чоловік працює єгером на пів ставки, хоч уже на пенсії, але, каже, не годен без лісу. Має чималу територію, яку треба обійти, то заодно збирає й різне коріння для майбутніх картин. Вдома складає та дивиться, яке підходить до тої чи іншої картини. А на них зображає те, що довкола – гори, полонини, трембітарів, вівчарів, природу.

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.