Газета Люди Фото

Розвідник «Горіх». Йосип Курліщук з Косівщини починав у 14 років зв’язковим УПА (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Йосип Курліщук із села Трач, що на Косівщині, недавно відзначив 90 років. У 14 років він став зв’язковим УПА, далі пройшов вишкіл розвідників і виконував дуже серйозні завдання. У 15 років його заарештували й засудили. Додому чоловік повернувся аж у 1991. І нині ставить хрести на місцях боїв, так вшановує загиблих побратимів, розказує молодим, що бачив.

Каже, саме історія робить з людини патріота, пише Репортер.

Хочеш помагати партизанам?

«Репортеру» страшенно пощастило застати дідуся у центрі села Трач. Там він добудовує для онука хату, і то у свої 90! Каже, зараз в ці заметілі нічого не робить, але мусить тут бути, аби опалювати, щоб труби й фарби не позамерзали. На вихідні їде до себе додому на санях у присілок Пиконів, бо інакше туди не дістатися.

«У мене акцент такий трохи дивний, ви вибачайте, я майже 50 років в Сибіру прожив, – усміхається Йосип Курліщук. – Спершу каторга, потім на засланні, то й набрався. Але моїх думок ніщо не змінило».

Читайте також: Таємниця сотні «Вікторія». Що ховає ліс під Болеховом (ФОТО)

Чоловік ставить кип’ятильник і лагодить каву. На столі ліки вперемішку з шурупами та якимись інструментами. Поруч крутиться старий облізлий кіт. Дідусь каже, сусіди повмирали, то кіт прийшов до нього. Тепер обоє тут ґаздують.

З вікна кухні відкриваються чудові краєвиди на засніжені горби. Пан Йосип зітхає, мовляв, кожен стоптаний партизанами. Часто хлопці приходили до них додому, бо їхня хата була крайня на околиці села, серед лісу. Батьки помагали партизанам, мати ходила зв’язковою.

«Мені було 13 років, як те все починалося, – каже дідусь. – З родини приходили і щось мамі передавали, а вона носила далі. Раз мене відправили до тітки Софії у Спас. Там побачив дядька незнайомого. Тета сказала, що то їхній квартирант. Ну, квартирант, то квартирант, що мені малому? А то був непростий чоловік, але про нього потім розкажу».

До теми: Партизанська донька. Ганна Марійчин з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки (ФОТО)

У 1944 році Йосип пішов вчитися до коломийської школи № 2. Якось його покликали ввечері на таємну зустріч.

«Була дівчина з гімназії, якийсь старший хлопець і жінка, якій усі казали «Пані», то було її псевдо. – пригадує дідусь. – Розпитували мене, де живу, як задалеко ходжу. А я в понеділок раненько ходив у Коломию пішки до школи, аби вспіти на уроки, а в суботу вертався. Питали, чи є у нас партизани, чи хочу я їм помагати. Так мене прийняли у молодіжну організацію ОУН. І я став зв’язковим».

Вишкіл у Космачі

Недалеко від його хати на Пиконеві є гора Верхи, де базувалася сотня. От малий Йосип і носив записки з Коломиї під ту гору. Його завжди зустрічали два партизани – старші за нього, зі зброєю. Отримане передавав їм і йшов собі додому.

«Одного разу «Пані» сказала передати записку в руки «Скубі», – розказує Курліщук. – Хто то – я не знав. На Пиконеві, як завжди, зустріли два хлопці, але цього разу повели під ліс. Звідти вийшов чоловік, якого я бачив у тітки. То виявився курінний «Скуба» – Дмит­ро Гах з Хриплина. Запитав, як я вчуся, роздивлявся мене, забрав записку, і хлопці пішли у свій бік, а я додому».

Так записки Йосип носив до зими, бо далі їх викрили, й «Пані» сказала тікати додому. Більше до школи Йосип не ходив. Батьки нічого не казали, бо знали, що син пов’язаний з підпіллям.

Якось вдень до їхньої хати прийшов хлопець у цивільному і сказав Йосипу, аби той був на певну годину під Верхами – з ним хочуть поговорити.

«З лісу знову вийшов «Скуба», – пригадує дідусь. – Спитав за науку. Я розказав, що таке й таке – лишив, аби не арештували. Далі спитав, чи не хотів би я вчитися далі на розвідника. І мене відправили на вишкіл у село Космач. Нас тоді набрали 30 курсантів і я був найменший».

Пан Йосип згадує, що вишкіл тривав три місяці. Старші бійці вчили новобранців користуватися зброєю, тактиці й розвідці. Звідти він пішов у курінь «Скуби», дістав псевдо «Горіх».

Читайте також: Село над криївками. У Топільському бункерів УПА було більше, ніж хат (ФОТО)

«Я був наймолодший і мене трохи оберігали, спершу не давали серйозних завдань, – усміхається Курліщук. – Ходив у розвідку з іншими хлопцями по коломийському терену. По двоє, троє, а то й десять нас йшло. Ходили і вдень, і вночі. А одного разу я знову зустрівся зі «Скубою». І після розмови з ним став ходити на зав­дання сам».

«Вище юбку піднімай»

«Раз у сусідньому селі Дебеславці сиджу на березі й дивлюся, ага – йдуть енкаведисти, – розказує «Горіх». – Чоловіків десь 60 прямує у бік Цуцулина. Виходжу на дорогу, розмахую кошиком з грибами, рівняюся з ними. Щось лепечу про гриби, а потім питаю, що то за зброя така, мовляв, а дай стрельнути. Жартую, а тим часом рахую, скільки є офіцерів, яку мають зброю, які їх наміри, що між собою говорять і помаленьку відстаю. От, був хлопчик і нема – хто зверне увагу? Всю інформацію передаю зв’язковому, а той сотенному. Таку мав роботу».

А раз дали завдання принести патрони з Коломиї й перебрали Йосипа у гуцулку. Дали бесаги через плече, а там збанки зі сметаною, накриті капустяними листами – ніби на базар.

«З Трача йдуть люди і я позаду, – згадує розвідник. – У Коломиї на мене чекала «Пані» з офіцером. Дали другі бесаги з набоями. Чекав, коли наші люди з базару будуть йти. Побачив дві трацькі жінки і за ними. Коли дійшли до Прута, то побачив енкаведистів. Якраз перейшли з того берега й онучі викручували. Догнав тих жінок, вони глянули на мене мовчки, потім одна на другу. Та, що сміливіша, ще спитала їх, чи не глибоко й така до мене: «Йди, Катеринко, наперед, ти молодша». Страшно було. Переходжу, а ці ще кричать мені: «Вище юбку піднімай». Обійшлося».

Вдома Йосип майже не бував. З сотнею жив по лісах. По хатах, лиш коли дуже холодно. Але було що й взимку в лісі ночували. Накривався плащ-палаткою і дрімав так під буком, як заєць.

Двічі був ранений. Вперше на вишколі у Космачі. Гнали енкаведистів. Під плотом побачив, що лежить один, а біля нього зброя. «Горіх» подумав, що мертвий і побіг за іншими. Аж відчув різкий біль у нозі. Стріляв той, що під плотом. Побратими енкаведиста добили, а Йосипа на руки й до лісу. Під березою вийняли кулі, перебинтували. Тиждень лежав, бо нога спухла, а потім знову на завдання.

«Раз відправили в нічну розвідку за Прут, у бік Заболотова, – пригадує чоловік. – Поїхав конем, його припнув на березі, перейшов ріку, зібрав розвіддані і назад. Сотня якраз стояла під Пилипами. Їду, а якісь люди заготовлюють ліс. Минаю їх, а вони почали стріляти у спину. Скочив з коня, дістав гранату, аби кинути. Тут в коня влучили, він стрепенувся і вибив гранату. Коня вбило, а мене тяжко ранило. Почули наші й прибігли відбивати. Лежав у бункері-шпитальці між Спасом і Грушевом. Довго відходив».

Не хочу вмирати яничаром

В партизанці Йосип був півтора року. Каже, 7 лютого 1946 року після завдання вирішив зайти додому, бо був недалеко. Мати нагодувала, просила лишитися, аби трішки відпочив. Та він не мав права. Вийшов з хати, почув крик молодшого брата і вже стояв в оточенні енкаведистів.

«Зв’язали, як бичка, та й повели у Трач до школи, – пригадує дідусь. – Дуже били. Далі відвезли до Коломиї, в НКВД. Тяжко прийшлося на тих допитах. Хотіли знати, чи мав я зв’язок з їхніми працівниками. Зв’язок був, бо хто нам передавав, де й коли будуть облави? Чим більше били – тим більше я мовчав, така впертість виробилась».

До теми: Бабця в УПА, онук в АТО. Ковпаки з Рожнятівщини про свою боротьбу за незалежність

Через три місяці Йосипа засудили на 10 років таборів і висилку. А було йому 15 років.

Перед Сибіром рік ще провів у колонії для малолітніх у Дрогобичі. Потім на Донбасі з іншими політичними в’язнями відновлював шахту в Горлівці. А далі був Сибір – Іркутськ. Там ув’язнені будували залізницю.

«Дуже холодно, багато вмирали, – згадує чоловік. – Стелили гілки сосни на дошки, лягали і гілками вкривалися. Тулилися один до одного. Чуєш, сусід холодний, відтягуєш його вниз і тулишся до живого. Трупи складали на прохідній. Як назбирається багато – вантажили на сани й везли десь у тайгу».

У 1954 році Курліщука достроково звільнили. Та додому він не міг повернутися. Поїхав в Омськ до батька й брата. Їх вивезли у 1947 році. Мати загинула, коли Йосип сидів у Дрогобичі. Раз їхала від нього і додому не повернулась.

На засланні Йосип зустрів коломийську дівчину Оксану й побрався з нею. Її родину вивезли через те, що сестра була у партизанці. Там у них народився син. Її звільнили у 1960 році. Дружина з сином поїхали додому, а Йосипу не можна.

Так сталося, що вони обоє вдруге поодружувалися. Родина другої дружини Лідії також була вивезена. З нею Йосип народив доньку. І знову дружина з дитиною поїхали в Україну без нього. Аж коли прийшла незалежність, Йосип повернувся у рідні краї.

Він одразу шукав побратимів, хто лишився. Вступив у братство ОУН-УПА, ставив хрести на місці загибелі повстанців, водив школярів партизанськими стоянками. Каже, історію треба знати, бо вона робить нас патріотами.

«Я вільний й не дуже, – загадково каже пан Йосип. – Не маю українського паспорта й донині. Їздив до Франківська, у консульство до Львова, але треба багато довідок з Сибіру, то й не давали. Так і помру яничаром. А не хочу».

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні