Волонтерку з села Похівка Богородчанського району Надію Дашко морпіхи назвали мамою АТО. Жінка нещодавно вчергове повернулася з Донбасу.
Після кожної поїздки на передову, каже, просто кричить, аби люди не байдужіли, щоб не забували – війна триває, пише Репортер.
Кулаком по столі
Волонтерством пані Надія займається з перших днів Майдану. Розказує, що двоюрідний брат почав возити допомогу до Києва, а вона збирала все потрібне по односельцях. Каже, їхнє село хоч і маленьке, але люди активні.
До теми: Свято їде на схід. Волонтери з Прикарпаття везуть для військових трохи домашнього тепла (ФОТО)
Коли почалася війна, Надія Дашко налагодила контакт з військкоматом і там дізнавалась, хто з району пішов служити. Також обдзвонювала сільради, розпитувала, чи воюють з їхнього села на Донбасі, збирала дані. Далі вже тримала зв’язок з самими хлопцями, питала, що потрібно, аби зібрати й привезти. Каже, з бійцями спілкувалась цілодобово. Богородчанські військові передавали контакти своїх волонтерів іншим, тому заопікувалися не лише земляками.
Пані Надія каже, що від початку рвалась їхати до хлопців, але на її прохання водії лиш відмахувалися, мовляв, не жіноча справа.
«По школах, до священників дзвоню я, збираю ті всі коробки – я, сортую на штабі – я, солярку дістаю і все, що треба, також я, то хіба не вартує, аби я й поїхала?! – сміється волонтерка. – Раз так луснула кулаком по столі й сказала, що таки їду».
Вперше на Донбас вона поїхала перед Різдвом 2017 року. Говорить, що така вже була настроєна й підготовлена, що нічого не боялась.
«Дуже хотіла поїхати туди, побачити все на власні очі, познайомитися з тими хлопцями, з якими говорила годинами, – розказує Дашко. – Когось знала, бо свої з району, а з кимось познайомилася вперше».
Вони всі так кажуть
Згадує, як вперше побачила зруйновані обстрілами села. Каже, в Авдіївці вразило, що навколо купа розтрощених будинків, а коксохімічний завод – цілісінький, мовляв, знають, куди стріляти.
«Найбільше мені запам’яталися очі хлопців, їхній погляд, – пригадує пані Надія. – Ми виходимо з машини, і розумієте, їм не так важливо, що ти їм привіз, а важливіше, що до них приїхали. Їм треба знати, що про них пам’ятають і турбуються. А як вони тішилися тими домашніми варениками чи салатами!».
Жінка каже, що вони ніколи не працювали зі штабами, а їдуть лише до своїх хлопців, бо ті кажуть, як є і що треба. Посміхається, багато таких було, що говорила лиш по телефону і навіть не знала, як виглядають. Коли приїздили, то зустрічали, як рідних.
Читайте також: Зв’язковий «Ікс»: 91-річний Іван Середюк згадує підпілля та бій під Саджавою (ФОТО, ВІДЕО)
«Там нема коли говорити, якщо чесно, – розповідає волонтерка. – Приїхали, привіталися, розвантажили, обійнялися й поїхали далі. Спитали, яка обстановка, що маємо, що дати і далі в дорогу. Там дуже швидко темніє, а з фарами їхати небезпечно».
Надія Дашко каже, що завжди благополучно їхали, хоч стріляли там постійно. Особливо, у Кримському.
«Раз ночували там у хлопців, приїхали до Віталія Кузнєцова з Франківська. Вечеряли, потім говорили і він за годину розказав мені про все своє життя, – пригадує пані Надія. – Він був тяжко поранений, але підлікувався, не міг сидіти вдома і знову пішов на війну. Питала, мовляв, він вже віддав свій обов’язок, чого знову вернувся? Казав, що не може бути вдома, коли війна. Вони всі так кажуть. То був 2018 рік. Ми повернулися додому, а тут кажуть, що Віталія вже нема. Зразу мені та розмова перед очима, як він обіцяв, що приїде до дітей і буде з ними довго. Привезли навічно».
Одні й ті самі
Зазвичай поїздки на схід з дорогою займають майже тиждень. Пані Надія там на рівні з чоловіками – і розвантажує, і носить коробки під 40 кг.
«Я піду всюди, куди треба. Раз їхали у Маріуполь з допомогою, друга чи третя поїздка, – розказує волонтерка. – Везли нові колеса для франківських поліцейських, які якраз були там на ротації. Колеса у першій машині, а ми у другій – їдемо. У Кримському дали супровід, бо їхали обстрілюваною територією по страшній дорозі. Тут відкриваються двері і ті колеса вилітають, а ще ящик з миючими засобами. А вони їдуть і не бачать. Ми зупиняємося, я вилітаю за тими колесами, не чую, що мені кричать: «Надю, куди, а як там заміновано?».
Каже, що після кожної поїздки просто кричить, аби розбудити людей, але це дуже тяжко.
«Я завжди казала, що війна нині у тих, хто служить, у їхніх сімей і волонтерів, а для решти людей війни не існує, – зітхає жінка. – Як щось обізвешся, то тебе ще назвуть дурною, мовляв, ти ще досі тим займаєшся, тобі ще не надоїло? Не надоїло, бо там такі люди… Я розумію хлопців, які, відслуживши, знову підписують контракт і вертаються на війну. Мене теж тягне назад. От, ми приїхали і думаємо про наступну проїздку, хоч то дуже тяжко зібрати. Сім років дають одні й ті самі люди, нових нема».
