Відео Газета Люди Фото

Зв’язковий «Ікс»: 91-річний Іван Середюк згадує підпілля та бій під Саджавою (ФОТО, ВІДЕО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
91-річний Іван Середюк із села Саджава Богородчанського району допомагав підпіллю з 15 років.

У їхній хаті часто збиралися керівники підпільного руху, навіть писали марш повстанців, пише Репортер.

Вітер ніс пісню

Будинок, де мешкає колишній зв’язковий Іван Середюк, видає синьо-жовтий прапор – на вулиці він один. На порозі «Репортер» зустрічає високий та ще міцний чоловік. Розказує, що прапор повісив, відколи став головою братства ОУН-УПА. Каже, ще років зо п’ять тому їх було десь 20, а нині – «четверо хлопців». Збиралися по перших вівторках кожного місяця у Народному домі в Богородчанах. Обговорювали новини, події, акції, які мали робити. А нині, зітхає, нема з ким збиратися.

В підпілля його – 15-річного юнака – замельдував двоюрідний брат матері Олекса Химинець на псевдо Благий. Він мав свій курінь і часто приїздив до родичів у Саджаву за провізією.

Сто років без зла. 100-літня Ганна Монастирецька з Маняви ще миє підлогу, любить читати та каже жити чесно (ФОТО)

Пан Іван пояснює, що їхня хата стояла між потоками, а сусіди далеко. Батько був добрим столяром, на той час вони жили доволі заможно. От, двічі на місяць вночі Благий і приїздив з іншими партизанами. Також часто у хаті Середюків збиралися керівники підпілля цього терену.

«Один раз були Благий, Хмель і Марко Боєслав, – пригадує дідусь. – Я на печі сидів і слухав. Благий тоді попросив Боєслава написати пісню про його курінь. Через дві неділі приїхали знову і Боєслав заспівав таку гарну маршову пісню».

Співає, по щоках котяться сльози. «Як курінь Благого переходив з Лесівки до Глибокого, то вітер ніс ту пісню аж у наше село, так було чути, – додає пан Іван. – Ще Різун був у нас – Василь Андрусяк. Такої був моцної статури».

Якось під час відвідин родини Благий попросив Івася віднести записку до одного чоловіка, який тримав зв’язок з Різуном.

До теми: До теми: Зустріч з Бандерою, секретні архіви та куля в лісі. У свої 100 років Катерина Гаврилів з Болехова згадує підпілля (ФОТО, ВІДЕО)

«Мав лишити штафету – таку папіроску – між двома дошками на підвіконні, – розказує Сере­дюк. – Кілька разів носив. Потім доручили носити штафети у Старі Богородчани для Хмеля. Залишав записки під каменем біля хреста. Їх забирала його зв’язкова Наталя на псевдо Яблунька. А моє псевдо було – Ікс. Так Благий назвав. Майже рік я Яблуньку в лице не бачив. Раз вона прийшла в наше село, бо мала завдання. Було пізно й небезпечно вертатися, бо ходили стрибки і пушковці. Пушков – був у нас такий головний енкаведист. Благий відправив її до нас, аби переночувала. Так і познайомилися. Вона теж з 1929 року. Також була суджена».

Дві зустрічі з енкаведистами

Штафети Іван носив зо три роки. У 1947 році пішов вчитися до Станіслава у фізкультурний технікум і мав інше завдання.

Щотижня приїздив додому, забирав листівки, які йому передавали від Боєслава. Середюк вже тоді тримав зв’язок з ним. Ті листівки віз до Станіслава, розклеював по вагонах і товарняках.

«Проти колгоспу, аби люди не вірили радянській владі – таке там писалося, – пригадує дідусь. – Мені помагав товариш – Іван Припхан. Стояв на атасі, а я клеїв. Клеїли й біля драмтеатру. То він робив, бо жив недалеко».

Село над криївками. У Топільському бункерів УПА було більше, ніж хат (ФОТО)

У червні 1952 року Івана заареш­тували. Вчився вже на другому курсі, якраз здав останній іспит, як до актової зали зайшли четверо у цивільному й вивели його. Двоє йшли попереду, а двоє позаду. Посадили в машину, повезли до в’язниці.

Пан Іван зізнається, що наважувався співати у гуртожитку повстанських пісень, вербувати студентів, переконувати їх, що Україна ніяка не республіка, а може бути самостійна держава.

«Я мав колегу з Рівненщини – Йосипа Мізгу, – говорить чоловік. – Він зі мною у село приїздив, то давав йому читати різну літературу. І він десь проговорився. А доніс на мене такий Харюк із Чернівців. Мав на мене зуб, бо я добре вчився, по змаганнях їздив, був моцний і трьох міг побороти, а він заздрив».

Дідусь посміхається, що тоді була друга зустріч з енкаведистами. А вперше «познайомився» з ними у 1944 році. Пригадує, що якось вночі до них прийшов Хмель з місцевим чоловіком – Петром Локшиним на псевдо Явір. Той був художником, малював для підпілля плакати й листівки.

Вдома були лише мати, батько старостував на весіллі, а Іван пішов до сусідів. Явір був на стійці, побачив, що вулицею йдуть енкаведисти й вистрілив у повітря. Хмель почув і вискочив у задні двері. Встигли втекли до лісу.

«Я вчув стрілянину й побіг додому, де мене й злапали енкаведисти, – говорить пан Іван. – Зранку нас з мамою відвезли у Богородчани, в штаб – двоповерхова будівля старої пошти. Коли маму допитували, аби не чули її криків, то заводили «Студебекер». Її били по гомілках. А я внизу чекав своєї черги. Мене не били, лиш пальці в одвірки затискали, що порвали сухожилля. Тримали до вечора. Коли відпустили, то мама тихенько питала, чи я нічого не сказав. Я кивав, а вона сказала, що також терпіла».

Повстанці, Сибір та вінок на могилі. Баба Віся з Джурова пам’ятає усе (ФОТО)

У в’язниці в Станіславі Іван місяць сидів в одиночній камері, і там били добряче. Мовчав. Засудили на 10 років виправних робіт, п’ять виселки і п’ять позбавлення прав. З них відсидів п’ять. Потім помер Сталін, була відлига, тож його реабілітували.

Але, каже, і тих п’ять років вистачило. Сидів у Комі АРСР, працював на лісі.

Іван Середюк перші роки на засланні.

Фото після ув’язнення

 

Додому Іван повернувся влітку 1956 року, де на нього чекали батьки й кохана Парася. Пан Іван показує малесеньке фото дружини, яке та прислала йому в табори. Говорить, воно давало йому силу та надію.

По поверненні справили весілля, й молодята поїхали в Одеську область, бо прописки Середюку не давали. Незадовго повернулися. Пан Іван сміється, що заробив паспорти за гуцульську веранду, яку зробив для голови тамтешнього колгоспу та його зятя, що керував паспортним столом.

Дуб не чіпати

Іван Середюк проводжає до дороги. Показує на Верхи – так називається тутешній ліс. Каже, у березні 1945 року там був великий бій, тоді загинув Благий.

«Вони з Різуном мали перебиратися через Чехословаччину на Німеччину, – розповідає чоловік. – Благий дав наказ хлопцям, аби тихо попрощалися з рідними, бо багато були з навколишніх сіл. Одного чоловіка зловили і він здав, де Благий. Тоді з області прислали багато солдатів. В четвертій ранку вісім машин виїхало через Саджаву на Глибоке, а ще вісім на Старий Лисець і Нивочин. А сей кусень лісу попав у облаву, де Гринівка й Лесівка».

Маленьке фото від дружини давало силу й надію під час ув’язнення

Розказує, що бій тривав шість годин – до другої дня. Благий хотів прорватись у Лисівці, але на дзвіниці працювали два кулеметники. Коли партизани пішли в наступ, то 25 одразу вбили.

Партизанська донька. Ганна Марійчин з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки (ФОТО)

«Далі Благий дав команду зай­няти оборону, – розповідає Середюк. – По верхах були австрійські окопи. Там сиділи повстанці, через п’ять метрів один від одного. Десь біля десятої москаль пішов у наступ. Благий сказав допускати до 50 метрів. Побачив, що йдуть, скомандував і пролунали залпи. Багато енкаведистів впали зразу, бо йшли у повний ріст. Відступили, але прилетіли два кукурудзяники й стріляли з кулеметів. Але був такий «Довбуш» – чатовий з Дзвиняча. Він один літак підбив. Впав під лісом у Старому Лисці».

Це все пан Іван бачив на власні очі, бо був неподалік. Їх шестеро хлопчаків втекли у ліс до партизан, бо енкаведисти забирали молодь на шахти у Донбас. Хлопців прилаштували у Гринівці й Лесівці, кого дрова рубати, кого дітей глядіти.

«Ми там були недалеко і все бачили, чули, – каже Середюк. – Коли енкаведисти оточили ліс. Дов­буш, Благий і сотник Іскра з Старого Лисця стояли під дубом. Благий сказав, що краще смерть, ніж неволя. Витягнув гранату і вони троє підірвалися. Той дуб і нині є. Я не раз до лісників ходив, аби його не чіпали».

За словами пана Івана, після бою енкаведисти їх трьох скрутили дротом і тягли за машиною. Далі виставили тіла у Богородчанах перед штабом, а потім кинули у болото. Ввечері їх забрали свої, поховали в одній могилі на старому цвинтарі.

«На тій могилі, за моєї участі, поставили пам’ятник і огорожу, – говорить Іван Середюк. – А біля дуба – каплицю. Там ще досі є яма, що граната вибила, і кора на дубі побита від осколків. Ми туди щороку йдемо відслужити панахиду, бо поруч могила, де поховані 180 партизанів».

Дідусь каже, що в тому бою загинули з 800 енкаведистів. Їх тіла забрали одразу. А наших хлопців взявся хоронити його батько. Його енкаведисти не чіпали, бо «був бронірований, помагав деревиною на шахти Донбасу».

Допомагав ховати повстанців і Іван. Каже, батько вибрав найвище місце на горі, звідки видно Горохолино, Солотвин, Богородчани, бо багато хлопців були звідти. Ховали їх у два ряди. Могила була на 20 метрів.

Ще дідусь розказує, що рідні приходили забирати своїх. От, одна жінка з їхнього села за сином віз притягнула.

«Такий Михайло Середюк був, – каже пан Іван. – На цвинтарі боялися хоронити, то поховали у Гузаках. Там раніше була облава, і чотирьох повстанців вбило, вона там поховала свого. Зараз там теж є каплиця. Ще між Лисівкою і Гринівкою є каплиця Каратніцьких. Там поховані 18 чоловік – з цих двох сіл. І ми зараз з панахидами ходимо – то там, то там. Багато таких місць є».

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні