Марія Дутка, 88-річна мешканка Долини, понад п’ять років була станичною УПА. Збирала хлопцям по селі їжу, одяг, ліки. Усе це возила й носила до лісу. Робила тоді все те, чим зараз займаються сучасні волонтери. Тоді, каже, все робили підпільно, під загрозою смерті, а нині «вольно», але більшість чомусь байдужі.
У хаті бабці Марії все вишите – картини, образи, килими на стінах, штори. Каже, ще донедавна вишивала, бо без роботи не може. Розповідає, що в сибірських таборах вишиванням навіть заробляла. Дівчатам, з якими сиділа, та наглядачам табору вишивала сорочки, серветки, скатертини. Розплачувалися з нею хлібом.
Енергійна бабуся просто носиться з кімнати в кімнату, показує своє рукоділля, старі фото. На тих світлинах молоді хлопці й дівчата, з якими відбувала строк у таборах. За розгляданням фотографій розказує про себе.
Родом вона з села Нижнів Тлумацького району. Там за поляків була своя читальня, де збиралася молодь. Марія сама не ходила, бо мати померла, а вона дев’ятирічною помагала батькові виховувати молодшу сестру Катрусю. Але ходив старший брат Іван, розказував за вільну Україну. Згодом він вступив до лав українських повстанців. За ним у 1941 році пішла туди і Марія. Мала псевдо «Ярослава».
Каже, складала присягу, текст і нині пам’ятає.
«Ні благань, ні пощади, навіть смерть, але не зрадити, – пригадує бабуся. – Дотрималася. Може, тому Бог мене так довго і тримає на цім світі?».
Спершу вона носила записки хлопцям у ліс, а коли заарештували їхнього станичного, то Марію обрали замість нього.
«Приходили записки від командування, що тоді й тоді маю зібрати їжу, бо будуть йти хлопці через наше село, – розповідає пані Марія. – То нерідко рихтувала на півтори-дві сотні. Ходила по селі, замовляла жінкам, аби варили. Потім усе збирала на віз – хліб, яйця, молочне, варене – і в ліс. Крім продуктів, і щось з одягу, ліки. Люди знали про все, помагали».
Бабуся каже, тоді все крадькома допомагали, а нині «вольно», мовляв, маємо права, але люди не дуже щось хочуть.
Розповідає, що одного разу ледь не попалася. Заїхала в ліс, а там стрілянина. Завернула кіньми назад, завезла до одного чоловіка, а сама до села пішки, лише з батогом. Потім тих коней енкаведисти забрали, везли ними двох хлопців-упівців у село. Ще переживала, щоб вони по конях не вирахували господаря. Та все обійшлося. Бабуся згадує, що коли у них здохла кобила, то хлопці з тернопільської кінної сотні передали їм іншого коня, аби й далі помагати тим, хто в лісі.
«Батько за нас дуже переживав, – говорить пані Марія. – Все нам казав:«Що ви двоє там зробите? Хіба ви маєте силу таку, аби щось змінити? У 1918 році була війна, мали зброю, а ви тепер з голими руками хочете виграти?». У нас не було ніякого страху. Мусіли йти. Або згинеш, або здобудеш. Тоді ми так жили».
Хіба ви маєте силу таку, аби щось змінити?»
У 1945 році в село прийшов наказ, мовляв, хто здасться добровільно – тому нічого не буде. Пішли здаватися четверо хлопців з їхнього села й теренова провідниця. Марія мусила втікати, бо як ті пішли, то і її здали. Ховалася в селі Олешів Тлумацького району, ніби наймичка в одної жінки. У серпні 1946-го її заарештували. Відвезли у райцентр вибивати зізнання. Потім був суд у Станіславі, загальна камера, де від таких же дівчат дізналася, що брата засудили і розстріляли.
«Йому присудили 25 років таборів, вже до Львова везли, але злапали хлопця з його боївки, той здав Івана, – переповідає бабуся. – Засудили на кару смерті. Казали мені, вели брата з хлопцями в кайданках, а він кричав «Слава Україні!».
Марію Дутку засудили на 10 років заслання у Красноярському краї і п’ять років невиїзду. Батька з сестрою також вислали у Сибір.
Розповідає, як тяжко працювала на полі, лісоповалі. Далі були табори в Казахстані й робота на цегельному заводі. Відбійним молотком вагою 32 кілограми видовбувала глину з шахти. Сильно травмувалася, не думали, що виживе.
У засланні Марія познайомилась з майбутнім чоловіком. Він також сидів за те, що помагав УПА. Познайомилися на шахті. Переписувалися. Чоловіки працювали у першу зміну, а жінки – у другу-третю.
«Раз приходжу на шахту, а транспортер так погано працює, що половина глини висипається, – розказує бабуся. – Написала на стіні цвяхом: «Хлопці, добрий день! Хто буде тут робити, полагодьте ленту». Приходжу, а мені відписали: «Добрий вечір, дівчата. Ленту полагодили. Звідки будете, бо я з Олешіва?». А мене в тому селі заарештували. Почали переписуватися так на стіні, а потім записки у стіну ховали, цеглою заставляли».
Пані Марія каже, що так усі робили. Як ти з кимось переписувався – то вже були стосунки. У 1955 році вони обоє повернулися додому. Приїхали в Долину, до сестри чоловіка. Там їх не хотіли приписувати, роботи не було, не було грошей, але удвох з чоловіком побудували хату, виростили двох синів. Чоловіка не стало 14 років тому. Пані Марія поховала і старшого сина. У Долині живе з молодшим онуком і його дружиною.
Каже, не раз собі думала і знала, що та боротьба мусить вернутися.
«Всьо відразу не мож, – говорить старенька. – Україна стала незалежна, але меду відразу не буде. А чого так? Бо ще багато зрадників лишилося. І нині по телевізору говорять, що українські офіцери своїх здають. Як колись було, так і тепер. Як так? Хіба наших людей так багато треба було на Сибіру? Чого одні одних тягнули? Я могла все село потягнути, але не здала нікого. Але тоді люди були неграмотні, а нині мудрі. Мусять то до кінця довести».
