Щороку 18 грудня у світі відзначають день мігранта. У Івано-Франківську їх теж багато. І більшість місцевих, на жаль, досі асоціює це слово з негативом. Та життєві перипетії бувають різними…
«Репортер» зібрав три історії різних людей із різних країн. Що саме спонукало їх приїхати до нашого міста й лишитися тут жити?
За чоловіком
Оксані Кухар 39 років, вона з Білорусі. Попри те, що її тато родом із Києва, жінка ніколи й не думала, що переїде жити в Україну. За п’ять років до того наважилася на переїзд до російського Пскова. Відкрила там власну справу – магазин білоруської косметики.
«Я була досить забезпеченою, хотіла купувати авто, зробила вид на проживання. Думала, що вже там і осяду. Але тут мій коханий знайшов мене в інтернеті», – розповідає Оксана.
Каже, коли познайомились, питання, де жити, навіть не виникало.
«Я сказала собі, якщо відчую, що це моя доля, то поїду будь-куди, навіть у забите село. Що таке Івано-Франківськ – не знала. Він сказав – а в мене ступор!» – сміється жінка.
Каже переїжджати було не страшно, навіть попри те, що переїзд припав на зиму 2014.
Вандалів рятує байдужість. Чому у Франківську хулігани нищать комунальне майно
«Тоді якраз був Майдан, починалася війна, – згадує Оксана. – Я приїхала в посольство у Петербурзі відмовлятися від посвідки на проживання, а мені кажуть: «Ви розумієте, що якщо ми вам зараз закриємо посвідку, то за два тижні депортуємо?». Я погодилась. Вони лише пальцем біля скроні покрутили».
Після того Оксана не була в Росії жодного разу. Каже, підтримує контакт майже з усіма друзями, але на весілля до неї ніхто не приїхав, навіть двоюрідна сестра з Петербурга. Казали, що їх тут за російську мову вб’ють. Переконувати було марно».
До України, каже, звикла буквально за рік.
«Хоч я досі думаю російською, але в побуті намагаюся говорити українською. Наприклад, коли займаюся з дітьми при церкві», – говорить жінка.
Така мовна практика стала Оксані в нагоді. Цьогоріч подала папери на громадянство, одним з обов’язкових етапів був екзамен з української.
«Я його з переляку на п’ять здала!», – хвалиться вона.
Та найважчим для Оксани Кухар у новій країні було знайти собі заняття до душі.
«Я згадала, що 15 років тому закінчувала курси манікюру. Подумала, чому б не почати знову? – каже Оксана. – Відтоді вчилася у професійних міжнародних школах, збирала дипломи, освоювала нові техніки».
Нині вона не може дочекатися омріяного громадянства, бо вже підготувала майже все до відкриття власного салону.
Їхав вчитися, а зробив бізнес
Історія Алі Аль-гайїма кардинально відрізняється від попередньої. Він родом з міста Вавилон, що в Іраку. До України приїхав у 18 років, аби навчатися лікарській справі. Рік вчився у Тернополі, потім перевівся до Франківська. Каже, після навчання два роки викладав у медуніверситеті, а паралельно працював в обласній лікарні.
«Як тільки у мене з’явився вільний час, то вирішив відкрити свою справу, – дуже непоганою українською розповідає Алі. – Окрім медицини, завжди захоплювався перукарством. У цій сфері я вже 11 років, тож вирішив відкрити барбершоп».
Справа одразу стала успішною, адже це не перший чоловічий салон краси, який відкрив Алі. Перші два були в Іраку. Але їх довелося закрити, бо приїздив він туди лише кілька разів на рік, аби провідати рідних.
Чоловік розповідає, що на початку найскладніше було з мовою.
«Я тоді взагалі не розмовляв українською, адже вступав на англомовну програму, – згадує Алі. – Як приїхав в Україну, пішов у магазин за продуктами. Підійшов до каси, продавчиня говорить, а я нічого не розумію. Вона почала сміятися, потім навіть злитися. Було дуже ніяково, бо за мною назбиралася черга. Тоді я взяв гаманець і віддав його касирці, щоб вона взяла потрібну суму. Саме тоді я вирішив, що 100 % треба вивчити мову».
Звісно, мовних занять в університеті для іноземця було замало, тому практикуватися допомагали друзі, пацієнти клініки та клієнти перукарні. Алі розповідає, що одразу почав вчити саме українську а не російську, як більшість арабів.
«Саме тому мені зараз простіше говорити українською. Мене часто питають, чи я лише говорю чи й думаю українською? Відповідаю, що й думаю також, уже давно».
Наразі повертатися на батьківщину Алі не планує.
«Після дев’яти років тут я довів свій бізнес до певного рівня, поклав на це багато часу й зусиль, тому їхати назад якось не надто хочеться», – каже чоловік.
Із заслання додому
Не варто забувати, що серед мігрантів, є й вимушені. Серед таких 57-річна лікарка Оксана Прокопів. В Україну вона з родиною переїхала у 1996 році з Казахстану. Батьків репресували й вивезли до Караганди у післявоєнний період, як і багатьох інших прикарпатців. Батькові було 17 років, і його старший брат воював в УПА… А мама поїхала в Казахстан сама, аби знайти своїх батьків, яких також репресували.
«Наша родина дуже довго не могла повернутися, бо то був радянський режим, – зітхає Оксана Прокопів. – Лише у 1995 році змогли приїхати додому батьки, а ми з чоловіком – на рік пізніше».
Олена, як і її чоловік, теж українець, народилася в Казахстані.
«Чесно скажу, що української граматики не знаю досі. А от розмовляю добре, бо батьки нас учили, – розповідає Оксана. – У нас там було невеличке поселення – Майкудук, майже всі були українцями. Ми постійно збиралися на свята – Різдво, Великдень. Співали пісень, ну і, звісно, розмовляли. Тато все казав, що ми тут живемо тимчасово і обов’язково маємо повернутися додому. У нього нас було троє дівчат і він усе повчав, щоб не дай Боже ми не вийшли заміж за росіян чи казахів, бо тоді лишимось».
В Україну Оксана повернулася з чоловіком і двома доньками. Дівчатам перед школою наймали репетиторів з української.
Пластуни привезли свято: чому не гасне Вифлеємський вогонь (ФОТО)
Сама ж вона ледве знайшла підходящу роботу. Спершу працювала медсестрою, хоч вже мала чималий лікарський стаж, а потім таки стала лікарем і в Україні.
Пані Оксана поділилася ще однією сімейною історією.
«Я називаю цю історію стимулом, – каже жінка. – Коли наша молодша донька пішла в садочок, їм перед новим роком загадали вчити віршики. Звісно, що вона вивчила казахською. Розповідала так гарно, ми тішилися, навіть записали на касету й відправили батькам в Україну. А потім пішли в переговорну, аби запитати, чи ті чули онуку. А мама сказала, що вони з татом цілий день проплакали. «Ми не заради того так тяжко поверталися в Україну, щоб наші онуки перші вірші казахською вчили», – і знову почала плакати. Тоді ми й вирішили повертатись додому, як би тяжко не було».
Авторка:Тетяна Скоропляс
Усі люблять Миколая. Що знаходили під подушкою діти 100 років тому
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.