У ніч на 6 грудня діти й навіть деякі дорослі засинають в очікуванні подарунку від святого Миколая. Мріють про різне – новий телефон, планшет, конструктор чи ляльку.
Не обходиться й без таких ентузіастів, які лягають у ліжко з чітким планом спіймати святого «на гарячому», пише «Репортер». А що сподівалися знайти під подушкою діти 100 років тому?
Клопіт був, якщо дитина була чемна…
Напередодні свята у галицьких містах гарно оформляли вітрини кав’ярень і цукерень. Там стояли скульптури святого Миколая, ялинки («деревця»), вигадливі композиції з солодощів і різдвяних прикрас. На міських ринках метушилися охочі придбати подарунки. Малеча найбільше заглядалася на «миколайки» – медівники у формі святого.
«Вони лежать на прилавках, стоять сперті на полицях: білобороді, в мітрах, із жезлами в руках, у ризах, фантазійно виведених різнокольоровим люкром, малі і великі десятки медівникових копій, в авреолі білого карбідового світла, – писав діаспорний поет і письменник Богдан Нижанківський. – А де ж той Миколайко, такий великий, як брама? Я завжди мусив задовольнитися найменшим, сіреньким, в убогих, у простих ризах. Але тепер ні, мушу мати найбільшого! Йду вздовж будок і помічаю його. Стоїть. Посередині прилавка у важких люкрових ризах, обсипаний кольоровим маком, з правдивою бородою з вати, в прикрашеній цукерками і мигдалями мітрі, із покритим золотою станіолею жезлом в руці, достойний і погідний – мій Миколайко».
Читайте: Казка мусить бути. Як правильно сказати дитині, що дарунки приносить не Миколай
«Миколайчиків» пекли і в селах. Дбайливі господині майстерно виробляли фігурки святого з добірної муки та посипали їх пудрою. Печиво готували для власних дітей або роздаровували у читальнях «Просвіти». У міжвоєнний період вистави з нагоди свята відбувалися майже у кожному селі. Кульмінацією було роздавання подарунків. Відтак кожна дитина сподівалася щось отримати.
Як згадував уродженець Богородчанщини Іван Кобзей, «клопіт був, коли дитина була чемна, а батьки не мали, за що купити відповідної речі. Тоді бодай якого медівника загорнули й дали на потіху дитині. Та і тим діти вдоволялись, заїдаючи медівничка».
Читайте: Не хочеш вчитися, то йди на професора. Чому 100 років тому зневажали вчителів
Організацією свята займалися здебільшого сільські вчителі, священники та члени їхніх родин. Наприклад, парох села Урож (нині Дрогобицького району Львівської області) Михайло Городиський під час катехизації дарував своїм учням зошити, олівці й таблички для писання. В Угорниках Станиславівського повіту активну участь у підготовці подарунків та сценарію заходів брали сини місцевого душпастиря Михайла Ганушевського.
Мир дому сему
Звісно, тогочасні подарунки за своєю яскравістю й різноманіттям значно поступалися сучасним. Однак в очах сільської дітвори, а тим паче сиріт, вони були найбільшою цінністю. У заможних сім’ях діти під подушками знаходили помаранчі, а в бідних – здебільшого яблука та горіхи. Серед гостинців обов’язково лежав і образок святого Миколая.
Цікаві спогади про свято залишив громадсько-політичний діяч Володимир Макар, який виховувався у сирітському притулку в Станиславові.
«Святий Миколай загощав до нас уночі, коли ми вже мали за собою кілька годин сну. За Миколая перебирався старий слуга Іван, з причіпленою великою бородою з клоччя, в «ризах», з мітрою на голові й золотим жестом у руках. В його асисті були два ангели з дарунками в кошах і чортик з в’язкою різок».
Читайте: Шукаю панну з посагом. Що писали галичани у шлюбних оголошеннях 100 років тому
Під звук дзвоників «Миколай» заходив до кожної спальні й при світлі нафтових ламп промовляв: «Мир дому сему і всім живущим в ньому!». Потім він чи хтось із сестер-монахинь зверталися до дітей з повчаннями, виявляючи напрочуд глибокі знання «гріхів» чи радше дрібних збитків кожного із здивованих дітлахів.
Подарунки отримували й безнадійні бешкетники. Щоправда, перед цим їм «чортик» дарував різку, не забувши попередньо вдарити кілька разів по плечах. Опісля діти наввипередки виконували пісню «Ой, хто, хто Миколая любить», хоча «самі аж тряслися, щоб чимшвидше допастися до подарунків». А далі розпочиналося найцікавіше.
«І ще не встиг Отець Миколай зі своєю ескортою і світлом відійти до своїх небесних хоромів, як кожний з нас, незважаючи на темноту, вже поспішно розривав тонкий папір і витрясав на коц убогі дарунки: пару булочок чи обарінків, пару горішків і цукорків. Всі ті смачні речі миттю счезали в ненаситних ротах і животиках. Я так і заснув з недоїдженою булкою в руці, а на рано її, очевидно, вже не було, хтось за мене її докінчив», – згадував Володимир Макар.
Вечір жартів над професорами
Для станиславівських гімназистів свято асоціювалося не тільки із подарунками, а й жартами над викладачами. Миколаївський вечір вважався найцікавішою «імпрезою» року. Як стверджував Орест Корчак-Городиський у «Спогадах з життя», «це був чи неодинокий день в році, коли учні могли б безкарно поглузувати з професорів відповідними жартами, а також і дарунками».
Наприклад, тоді професор Никифор Даниш, якого усі кликали «Ницьо», одержав велику господарську колодку для своєї течки.
«Не пригадую собі, щоб котрийсь із професорів образився, або хотів «відбитись» на учнях за жарт», – писав Городиський.
Режисерами вистав були гімназисти, які проявляли себе ще й добрими акторами. Однак, не завжди свято видавалося веселим і безтурботним. Так, у 1934 році основною темою миколаївського вечора став Голодомор. Вистава справила на всіх учасників незабутнє враження.
Читайте: «Іди, хаме, свині пасти…». Як 100 років тому хлопці з села освіту здобували
Після Другої світової війни радянська пропаганда на західноукраїнських землях намагалася замінити святого Миколая на червононосого Діда Мороза в компанії сумнівної Снігурочки, однак це не дало очікуваних результатів. Наші батьки, як і дідусі та бабусі, з острахом думали про різку за нечемні вчинки і вперто шукали подарунки під подушкою. Тепер 19 грудня українці разом із світовою спільнотою щорічно відзначають ще й Міжнародний день допомоги бідним.
