Не пощастити з місцем може навіть у літаку. І навіть якщо летиш «Люфтганзою». Зрештою, авіалінії тут радше ні до чого. Вони невинні. Але моє двогодинне занурення в перекладений рідною мовою захопливий іспанський роман опиняється під загрозою
“У кожному суспільстві завжди присутні принаймні три типологічні групи (їх, звичайно, більше), які не потрапляють до жодного узагальнення. Це гіперчутливі, ті, що поза межами болю, і щасливі просвітлені”, – пише Прохасько.
Дев’ять поверхів, насичених застояними запахами кочового побуту й не менш застояними енергіями незліченних зустрічей, злягань, бійок і зрад.
Українські, вони ж російськомовні (чи просто – російські?), медіа завжди вирізнялися бездоганною обізнаністю в українській культурі, а надто сучасній.
Книжок, які я заборонив собі навіть спробувати почитати, є досить багато. Перші у цьому списку «Алі Баба і сорок розбійників», «У пустелі і пущі», «Брати Лев’яче Серце»…
Пішов гуляти інтернетом мій блог про те, що росіяни – єдиний слов’янський народ, який не має коляд. Дивує реакція…
Ці рядки я повинен, я просто-таки морально зобов’язаний писати під келих винятково доброго червоного сухого вина.
Ніч була однією з передноворічних. Не новорічною й не останньою передноворічною. Але вона точно була однією з передноворічних.
Ми живемо в суспільстві, де кланово-феодальні порядки цементовані тисячолітньою історією, менталітетом, побутовими звичками та негласними (й від того більш вагомими) приписами.
Як казав дєдушка Лєнін, «из всех искусств для нас важнейшим является кино». А тому мусимо з більшою серйозністю ставитися до творців фільмів.
“Ті, котрі шукають штаби, все ще живуть казками й тими картинками, які малювали в комуністичних газетах. Вони колупаються в носі та мріють дожити до того дня, коли якісь ідеальні повстанці встромлять запалену сигару в задницю тіньового правителя світу”
Питання, стверджує перший із церковних діячів, загалом несуттєве й незлободенне і виникає воно «чітко двічі на рік». Отже, «постійного думання на цю тему немає». Іншими словами – можна й відмахнутися, не зауваживши.
Чверть століття тому роздуми і розмови про майбутню Україну були наповнені такими ентузіазмом і ейфорією, що тепер навіть учасникам і свідкам тогочасних подій важко згадати себе тодішнього, не кажучи вже про те, щоби якось зуміти пояснити той стан і відчуття молодшим.