Цю новину я прочитав у доволі слушний момент. У моєму романі «Коханці Юстиції», що от-от має побачити світ, чимало уваги приділено феномену публічних страт – як у сімнадцятому, скажімо, сторіччі, так і у двадцятому.
“Якщо ми голосуватимемо за гречку, ми ще довго будемо там перебувати”, – каже Вітовська.
Замолоду я жив на Замарстинові, який мені сниться й досі. Крамниць там було небагато, вибір скромний, але кожна мала свою специфіку.
“На стовпах і парканах побільшає об’яв про роботу в Польщі, Румунії та на Марсі, – пише Єшкілєв. – На вулицях зросте число мандрівників з далеких країв. І не всі з них будуть туристами. Праві й ліві торгуватимуть радикалізмом, зброєю та історичними іменами, чиновники крастимуть ще більше…”
“Дізнавшись про щось таке, що руйнує їхні уявлення про реальний світ, дорослі не можуть змиритися з цим, адже воно викликає в них дискомфорт. А підлітки сприймають такі речі нормально…”
Відчуття добре зробленої роботи долало грудневий присмерковий настрій, профітролі та щось маленьке з чорною ікрою гармонійно сполучалися з шампанським.
Зрештою, погодьмося, навіть у купі політичного гною можна, за великого бажання, знайти діамант позитиву.
“Палац Потоцьких для нас знакове місце. Ми його на перший час відкриємо, поставимо сцену, посадимо сад і рік будемо обговорювати концепцію території, проведемо протиаварійні роботи. “
“Нинішній владі вже треба збирати речі, адже люди їй не довіряють”
На Прикарпатті позиції первинної нерухомості допомагають підтримувати заробітчани.
Східний провидець казав, що народ знищити просто. Для цього треба здурити його трьома облудами. Неправильним іменем, дорогою, що нікуди не веде, та ворогами, робленими з паперу.
Тамтешні мешканці відкривають свої двері, аби допомогти гостям краще зрозуміти колорит заокеанського життя. Така практика є поширеною у всіх штатах і звична для простого американця.
Франківськ невеликий, компактний і, на перший погляд, однорідний. Проте, це тільки на перший погляд. Насправді він ховає в собі цілі світи, що практично не перетинаються й не хочуть знати один про одного.
Інтрига з брендом «Вакарчук-президент» нині практично випірнула з мутного закулісся на рівень «preliminary work» – підготовчих політтехнологічних операцій.
Може й має рацію мер, коли, наче закляття, повторює про «найбільш християнське місто». Якщо ви не приймаєте екзистенційних рішень, то єдине спасіння – в утриманні ритуалу.