“Біда в тому, що коли гарно пошукати та пошкребти навколо себе, то до цих багатокаліберних людей, із котрими порядний галичанин ніц не може мати, доведеться відносити взагалі всіх, крім самих себе. Цей прикрий факт постійно нагадує про себе”, – пише Українець.

Одного разу такий собі Малінер з Любліна, молодий на той час польський поет, прислав мені свій вірш, де були й такі рядки:
«Сім фіналів Чемпіонату Світу з Футболу це двадцять вісім років мого життя!»

У чоловікові, який мене виховував – крім усього іншого, – мені дуже подобалося його татуювання. Маленька синя стрілочка на плечі. Елегантно, лапідарно і всеохопно тому, що було функціональним.

Там, де суспільство історично втратило свої вищі касти, квітне такий собі «культ простоти».

Моє потрапляння до списку 47 якось мене не дуже й здивувало. З бандою Януковича в мене були й раніше непрості стосунки.

Музика впевнено посідає друге місце після мовчання, коли йдеться про те, щоб висловити невимовне.

Люди все менше фантазують. На ринку стільки чужих фантазій, що людям ліньки придумувати власні. Вони звикають купувати фантазії, вироблені професіоналами, розрекламовані, розфасовані, упаковані. Іноді навіть сертифіковані.

Нещодавня автокатастрофа на мосту через Бистрицю, внаслідок якої загинув Анатолій Гуменяк, окрім давньої потреби переглянути транспортну систему міста, порушила ще одну важливу потребу – ми не знаємо правил.

Усім хочеться заднім числом бути героями. Не тоді, коли цього вимагала епоха, а значно пізніше, коли вже стало цілком безпечно. І сипонули ті дисиденти, як з лантуха раки, пише Юрій Винничук.

Першого червня на сайті Київської міської ради небайдужий громадянин зареєстрував петицію №7902 під скромною назвою «Громадський транспорт. Новації».

Ніби сусідньої з Калінінградською областю Польщі не прийняли туди ще зо два десятиріччя тому. Ніби «республіки радянської Прибалтики» Литва, Латвія та Естонія не стали повноправними членами «агресивного блоку» ще в березні 2004,  пише Юрій Андрухович

“В принципі, ті, хто призначив себе продюсерами деградації, вже виставили ріжки. Можна, звісно, вважати, що постановники водевілю з естрадним кандидатом у президенти вправно торпедували амбіції іншого естрадника”,- пише Єшкілєв.

Тепер – а це тепер триває майже двісті років – вже нікого у наших горах не цікавить, яким насправді був Довбуш, що він насправді робив, що його насправді вело, чого він добивався. Емоційних свідків і потерпілих не залишилося.

“Невипадково герої, практично підлітки (хоч у це й важко повірити), розуміють війну не як страшну реальність, а як набір того, що вони вже бачили в кіно. Хлопці опиняються в центрі власного блокбастера і розуміють, що по той бік екрану все виглядає геть інакше”, – пише Українець.

Івано-Франківськ – літературна столиця України, і люди там люблять поговорити. В Києві такого немає, а от у Франківську дуже розвинена культура маленьких розмов, всілякого політесу та світськості.