“Я іноді фантазую, як склалася б доля моїх предків, якби не та клята моровиця. Може, моїй бабці Євгенії не довелося б іти в наймички до німця-фермера. Може, її брати Олександр і Костянтин не згинули б у вирі світових війн…”

Між світом і розповіддю про нього залишається нездоланна прірва. Як казала одна – щоби повноцінно розповісти про день, мені потрібний цілий день, пише Прохасько.

Й тут нарешті – момент, відповідний для нашого з вами зачудування. Бо виявляється, що українці найбільше довіряють такій не зовсім виразній соціальній категорії, назва якої «звичайні люди у Вашому населеному пункті», пише Андрухович.

Конференц-зал у Палаці Маргошеса (котрий тепер Дім Вчених) вмістив для дискусії ледь не всіх тоді сущих в Україні практикуючих постмодерністів. Й серед них був 33-річний Олександр Ройтбурд

Завжди мав потребу почитати вранці. Хоча би кількасот впорядкованих літер, поступово пройдених рано, подібні на камінь, кинутий у гладку площину озерної води. Він пронизує непорушність, запустивши концентричні кола руху на кількох рівнях.

У дискусії, що виникла навколо колонки про повзучу революцію невдах, один з її учасників припустив: «Диктатура посередності небезпечніша за всі тоталітаризми, разом узяті».

Бо от і 2019-й надворі. Але знову, дивлюся, нас уже звично заманюють своїм родинним, святковим і затишним. Ніби кожне з нас має насправді не президента собі обрати, а омріяну родину, яка прийняла б, адаптувала до свого теплого, достатком сповненого дому з вічного нашого дитбудинку.

Філіп кілька разів попереджав, щоби не тримати руки у кишенях, коли буду йти містом. Він казав, що в такому разі людина, яка виглядає трохи інтеліґентно, обов’язково дістане кулаком у лице.

“На останньому Форумі видавців став я об’єктом скандальної сцени, коли підійшла до мене донька Сергія Плачинди й почала дорікати за те, що я обізвав його містифікатором”, – пише Юрій Винничук.

“Я завжди з підозрою ставився до осіб, які твердо казали: «Я не п’ю», – пише Винничук. – Перша думка була: ага, кинув! Видно, колись добряче заливав за краватку”.

“Рано чи пізно вони мали вийти на велику громадську сцену – ті, що вірять в екстрасенсів й не вірять у те, що люди побували на Місяці”, – пише Єшкілєв.

Київські «звощики» на місці – виконують місію з приниження Києва. Невже Москва й донині їх «держить»? 

Письменник Юрій Андрухович розмірковує про помилки та досягнення сучасної України і що співвітчизники не вміють відчувати себе переможцями.

Над старою франківською кам’яницею збудували башточку, колись там була невеличка вежа, потім вона згоріла. Народ любить, коли над спорудою щось стирчить.

Новорічні ялинкові прикраси є феноменальним сурогатом стійких уявних цінностей на зразок домашнього затишку і тепла, щасливого дитинства, добрих старих (а добрих тому, що старих) часів.