“Перестати боятися трембіти, її тужливо-протяжних звуків, я почала десь недавно. До того – це був безкінечний страх перед самою трембітою, її сумним мотивом. І при одній лиш згадці про неї”, – пише Люба-Параскевія Стринадюк.

«Колективний Лукашенка» в українських головах, безперечно, суттєво доклався до цьогорічної перемоги «нових облич». От вони, свідомо та несвідомо, й віддають йому належне з воістину синівською теплотою.

Будинки живуть довше за людей. В них зберігається більше міського духу, ніж у тих, кого сумнівна статистика й ще більш сумнівна соціологія зараховують до містян. А ще будинки містичніші.

Причина в тому, що Бутусін перекрив незаконну вирубку лісу місцевим ділкам.

“Серед питань було таке: відомо, що сніг є важливим символом України, розкажіть трохи більше про українську міфологію снігу… А я не знав, що сніг – символ України. Думав, що він субстанція для відбитку дитячої пам’яті”, – пише Прохасько.

“Ну і о. Сідаю я до автобусу, в якому я єдиний білий. Ну, бо білі нічними автобусами не трюхикають. Білі їздять автами. За кермом афроамериканець, в салоні китайці, мексиканці, афроамериканці і я – невідомо хто”, – пише Винничук.

“І ще одне: фільм, в якому горить Кремль, просто не можна не подивитися”, – пише Уляна Супрун.

“І все ж я не по-християнськи почувався поруч з ними аристократом, якого неприємно обтяжує вимушена можливість зближення з такими типами. Справа в тому, що вони, маючи бездоганну галицьку вимову, говорили попросту бридко…”

“Про «червоні лінії» в нас говорять політологи і таксисти, влада й опозиція, лідери й аутсайдери, телеканали і двірники. Перетне? Ні, не перетне. А я кажу, перетне. А я впевнений – ні”…

“Він вважає, що «когда человек начинает красиво говорить, то я думаю, что он болван», тому й не намагається говорити красиво”, – пише Винничук.

“В наш час «світ інтелігенції» нагадує мені діряву декорацію для перестарілих”, – пише Єшкілєв.

Ззовні колекціонери травм дуже різні. Серед них зустрічаються і розумні, й не дуже, вони можуть бути успішними або невдахами. Але всіх цих людей об’єднує тремтливе ставлення до життєвих поразок і катастроф.

Коли будівництво закрило собою погляд на некрополь з дороги, на цвинтарі почалися неподобства. Він перетворився на велику хазу-скансен. Гробівці відкривали, небіжчиків, обшукавши стосовно золота і цінних речей, викидали надвір, у спорожнілих мінівіллах облаштовували затишні притони з килимками, подушками, свічками, гітарами і кріпленим вином.

“Страшно, що на місці цієї бідної собаки могла бути чиясь мала дитина”, – написала Руслана Василюк.

“Я пропоную “кинути їх у воду”. Хто утримається – молодець, хто “потоне” – будемо об’єднувати, -каже Руслан Марцінків.