Цей будинок має все, аби залишитись в історії – він належав цікавій людині, тут відбулась важлива подія, а ще з ним пов’язана таємниця, пише Репортер.
Поштівка з колекції Максима Дутчака. Фото Ігоря Гудзя
У ХІХ столітті на цьому місці були дві ділянки з маленькими хатинками. Обидві купив Ян Данкевич, який у 1885 році збудував тут кам’яницю. Вона була зведена у стилі класицистичного історизму та отримала два номери – тепер вулиця Гетьмана Мазепи, 6 і 8. Перший поверх декорований скромно, натомість другий прикрашений складними сандриками з використанням раковин, а простінки оздоблені фігурними нішами з рослинним орнаментом. Будинок непогано зберігся, нині його перший поверх займає бутік, турагентство і стоматкабінет, а другий є житловим.
Яна Данкевича (1843-1910) краєзнавці називають «друкарським королем старого Станиславова». Він учився у львівського видавця Віняжа, потім працював складальником у друкарні Ставропігійського інституту. В 1868-му приїхав до нашого міста та започаткував власну справу. У вдови та спадкоємців покійного Павла Піллера Данкевич купив друкарню – єдину в Станиславові. Він оновив обладнання і в 1872 році мав одну швидкісну друкарську машину та один ручний прес. Персонал закладу – два складальники, машиніст і три учні.
Протягом 1870-1877 років Данкевич видавав шість польськомовних газет: «Оmnibus pokucki», «Goniec stanisławowski», «Gazeta podkarpacka», «Kronika», «Kronika stanisławowska», «Swiatełko». Щоправда, більшість із них не протрималась більше півтора року. Лише дитячий часопис «Swiatełko» – цілих три.
Крім того, заклад випускав різноманітні бланки, візитки, паперові пакети для товарів, календарі та книжки. Саме тут вийшла знаменита історія Станиславова Алоїза Шарловського, шеститомне видання творів поета Юліуша Словацького, Біблія, опрацьована ксьондзом Томашем Домбровським, «Нарис нафтової справи» інженера Маслянського та багато інших видань польською, українською та німецькою мовами.
В 1870 році Данкевич позичив гроші Алоїзу Мілеровичу, який відкривав власну друкарню. Однак той швидко прогорів, тож підприємець викупив її на аукціоні та об’єднав з власним підприємством.
Після спорудження будинку на Казимирівській, 6 (тобто Мазепи), Данкевич перевів друкарню туди. Незважаючи на великі статки, шановний друкар був ще той скупердяй. У 1893 році його робітники застрайкували. Вони вимагали підвищення платні (яку Данкевич ще й часто затримував), а також 10-годинного робочого дня. Тоді наймані працівники працювали по 12, а інколи й 14 годин на добу.
Довший час пан Янек був поліграфічним монополістом, доки сам не виростив собі конкурента. Він мав необережність видати доньку Сабіну за свого молодого співробітника Станіслава Хованця, ще й допоміг йому відкрити власний друкарський бізнес. Зятьок швидко обскакав тестя та переманив найбільш вигідні замовлення. Після смерті старого Данкевича його занепалу справу успадкував син Леон, який у 1910 році продав батьківську кам’яницю купцю Ісааку Воллішу та переніс друкарню в інше місце. У 1930-х будинок належав Хаїму Фогелю.
Тепер про визначну подію. У травні 1897-го на другому поверсі кам’яниці Данкевича відбувся перший в історії міста кіносеанс. Тоді підприємець Малиновський продемонстрував глядачам види Парижа і Лондона та жанрову сценку «Діти, що граються». Газети рекламували кіноапарат як «найновіший винахід Едісона в царині блискавичної фотографії».
А що за таємниця? Будинок мав два симетричні балкони з чавунними решітками. На поштівці чернівецького видавця Леона Кьоніга добре видно, що правий балкон прикрашений двоголовим чорним орлом – гербом Австро-Угорської імперії. Таку оздобу мали кам’яниці, в яких розміщувались державні заклади. Але друкарня Данкевича була його приватною власністю! Може, там була якась інша урядова установа? Та ніби ні – краєзнавці не мають такої інформації. Тож питання, що робить чорний орел на будинку друкаря, залишається відкритим.
Comments are closed.