“Репортер” публікує 24 історію кохання у своєму конкурсі Love is…. Розкажіть нам свою реальну чи вигадану історію, збирайте лайки та вигравайте чудові призи. Конкурс приурочений до Дня святого Валентина. Всі умови конкурсу дивіться за цим посиланням.
Кохання з першого звуку
А пам’ятаєш, з чого все почалося? Спочатку було не слово. Навіть не погляд. Спочатку був звук. Звук Твого голосу, коли Ти співала у тому кафе. Я сидів занадто далеко, щоб роздивитися Тебе чи доторкнутися до Твоїх, майже дитячих долоньок. Я просто насолоджувався Твоїм співом, який незримо вже тоді протоптував стежку до мого серця, відлунюючи теплом у мені. Ти доспівала свою пісню, та наша пісня, я надіюсь, лунатиме вічно.
Сіла за столик одна, абсолютно сама, проте, я не знав, може, Ти чекала когось, а, може, чекала мене?… Але Ти точно знаєш, що я змушений був підійти, адже наша історія вже давно написана за нас, ми – лише її герої, яким заборонено читати кінцівку раніше відведеного на те часу. І я наважився, заради нас. І наш діалог розпочався, щоб тривати, як мінімум, довго, а, може, і завжди.
Про що ми тоді говорили, не питай, пам’ять стерла ті слова, як стирає знаки на піску вранішній приплив, проте почуття, що зародилися тоді всередині нас, залишаються з нами назавжди, вони написані мудрою рукою долі на плитах вічності.
Столик, за яким ми сиділи, було ніжно прикрашено свічками. Це додало романтики та трішки містичності у нашу несподівану зустріч. Я точно знав, що слід додати вогню у нашу розмову — і запалив серветку. Вона миттєво розгорілася, а разом з нею розгорілося і дещо дуже важливе всередині кожного з нас.
Вже потім ми з’єднали і наші віртуальні імена, додавши одне одного в соціальних мережах. Пальці мандрували клавіатурою щодня, вони розмальовували в повідомленнях радість та карбували, наче лезом по шкірі, смуток, проте завжди влучали точно в ціль. І моє незворушне серце почало битися частіше від однієї думки про Тебе, а сухі пустелі очей омивав дрібний дощик стиглих сліз: радісних і сумних. Незворушним залишалося переконання в тому, що так і має бути, що ми залишатимемось заручниками солодкого полону до смерті та довше.
А потім зустрічі, на які ми прилітали на крилах кохання, щоб розчинятися в солодких обіймах одне одного без залишку. Такі, як цукор. Тільки осінніх злив ми зовсім не боялися, адже тепло, що розливалося всередині нас було набагато сильнішим, аніж холодна погода й опади.
А наше кохання — це такий зонтик, що оберігає нас від смутку, розчарувань і бід. Адже доки ми разом, з нами велика сила. Сила нашої любові.
Ваня Добруцький
Голосуйте за цю історію за цими посиланнями: Facebook/ВКонтакте
Comments are closed.