У Калуші мешкає правнучка Івана Франка. Піаністка, пише вірші, радо показує батьківську хату, а зараз – музей-оселю родини. Олеся Франко гордо носить прізвище відомого предка, але вважає, що то не головне.
Без цукерка не приїжджав
Калуська музична школа. Олеся Франко тут працює вже понад 20 років. Вчить дітей грати на фортепіано. Зараз репетирує зі своєю ученицею Божаною. Готуються до відкритого уроку, поїдуть у Новоград-Волинський. Дівчинка зосереджено вибиває потрібні клавіші, пані Олеся допомагає їй – «І та-та-та-а», – руки в повітрі, як у диригента, ногами вибиває такт.
«Музика – це моє життя», – каже Олеся Франко. А щодо свого відомого коріння, то зізнається, усвідомила це лише в дорослому житті, хоча весь час відоме прізвище нагадувало про себе.
«Це велике щастя – народитися у цій родині, але це й дуже велика відповідальність, – говорить жінка. – Наприклад, коли навчалася в Прикарпатському університеті, то знала, що мене обов’язково на парах запитають, бо ж цікаво – Франко. То я завжди все вчила, мені було б соромно отримати трійку».
Пані Олеся показує сімейний альбом:
«Це мої батьки, а це я, ще в садочку, а ось мій дідусь Омелян».
Це той самий Омелян-Володимир, який останній з їхньої родини бачив Івана Франка. Омелян – племінник Каменяра, син його рідного брата Онуфрія.
«Дідусь розказував, що як Іван Франко приїжджав, то коло нього постійно крутилися діти, – каже пані Олеся. – Він дуже дітей любив. І без цукерка до племінника ніколи не приїжджав».
Саме Іван Франко й купив братові Онуфрію будинок і землю у Калуші, в Підгірках – колись то було село, а зараз мікрорайон міста. І вже тут народився молодший син Онуфрія, дідусь пані Олесі – Омелян-Володимир.
«Дідусь розповідав мені, що в останні роки, як Франко приїжджав, то був уже хворий, але все одно ходив з ним по гриби, – говорить пані Олеся, – але як знаходив гриб, то просив племінника його зрізати, самому було вже тяжко».
«Істина життя»
Олеся росла на франкових казках «Лис Микита», «Олівець». І сама писала з дитинства. Показує свою збірку, що нещодавно вийшла. На обкладинці – клавіші фортепіано і троянда, назва – «Істина життя», вірші про родину, Україну, музику, Бога.
«Життя таке, що інколи втрачаєш надію, – зітхає Олеся Франко. – Різні моменти були, але сліз моїх ніхто не бачив».
Вважає, що найголовніше у житті – йти вперед, незважаючи ні на що, і за все дякувати Богу. Є в неї вірші й про відомого предка, про Майдан, була там двічі, каже, дотепер пам’ятає, якою смачною там була юшка і чай у бочках.
«Недарма Франка називали пророком, він писав про те, що відбувається зараз», – говорить пані Олеся.
Не в прізвищі справа
Будинок, де народилася та виросла Олеся Франко, зберегти вдалося лише завдяки прізвищу відомого родича. Тепер там музей. Три зупинки від музичної школи – і ми у Підгірках. На будинку вивіска «Музей-оселя родини Івана Франка», на подвір’ї – бюст відомого предка.
Пані Олеся жила тут до 23 років. Поки поряд не почали будувати завод «Нафтобурмаш», нині він не працює. А тоді задля його будівництва зносили всі навколишні будинки. Жінка розповідає, що й шантажували батька, і газ обрізали, і світло, але родині вдалося відстояти стару частину будинку, що збудував ще її дідусь. Будинок не знесли, але родина звідти виїхала, взамін їм дали трикімнатну квартиру в центрі Калуша.
«Я отут в саду любила гратися в дитинстві, – показує пані Олеся. – Тут черешні смачні були, сливи, грушка. Кролики були, дідусь тримав, ми тут жили, як у зоопарку. Хата вже не та, не так приймають гостей, вже ніхто не закличе: «Олеся!». Але, дякувати Богу, що я можу стати на поріг, нехай вже оброблений, але тут дух нашого роду».
Заходимо до хати, чи то вже в музей. На стінах – фотографії Франка, родини, не сімейні, спеціально для музею. Відразу – сходи на другий поверх. Там літні кімнати були, каже пані Олеся. Але вони не для відвідувачів. А ми йдемо. Правда, Любов Бойко, співробітник музею, попереджає:
«Обережно, вже двоє звідти впали».
Сходи круті, поруччя нема. Обійшлося без падіння. Тут ніби як горище, але є кімнати. Пані Олеся показує, де стояв колись рояль, на якому вона вчилася грати. Зараз він унизу – експонат музею. Ідемо вниз. Перша кімната – колишня батьківська, поряд – їх з сестрою дитяча, тут тепер і рояль. Жінка пробує щось заграти, каже, розстроєний, а так би хотілося зробити музичний вечір тут зі своїми учнями, шкода, музею бракує грошей.
«Це віденський рояль 1847 року, ще старший за Франка, – говорить Любов Бойко. – То не тільки настройщика, то й реставратора треба, бо оця ніжка чисто похилилася, ми один час навіть думали дати кубанку, але воно вигляду не буде мати. Але переживаємо, щоб не обвалилося».
Переходимо у колишню кімнату дідуся пані Олесі. Тут майже нічого не змінилося – і ліжко його, і шафа, навіть корито Онуфрія, бо він був майстром по дереву. Остання кімната – колишня бабусина кухня. Це єдине приміщення в музеї, яке опалюється.
«Бабця як напече налисників, ми тільки сюди й бігали», – пригадує Олеся Франко.
Сама жінка не часто тут буває, каже, життя проходить на колесах. Але бути тут і приємно, і гірко водночас. Дідусь Омелян помер, коли Олеся ще навчалася в школі.
«Він мене найбільше любив, до речі, саме дідусь дав мені ім’я», – каже жінка. Діда часто запрошували на різні заходи, бо був племінником Франка, розповідає пані Олеся, потім її, а потім і її сина Назарія.
У паспорті в жінки подвійне прізвище – Франко-Маліборська. Вирішила так, аби не втрачався зв’язок сина з його батьком. Тому її Назарій вже Маліборський, але у хлопця було бажання лишити собі прізвище Франко.
«Я кажу синові, що не в прізвищі справа, якщо ти чогось досягнеш, тебе й так будуть знати як продовжувача Франкового роду», – говорить правнучка Каменяра.
