Івано-Франківськ давно має репутацію міста не надто дружелюбного до ЛГБТ-спільноти – це якщо висловлюватися м’яко. Релігійність, традиційність і публічні висловлювання міського голови наклали свій слід на сприйняття «інакшості» серед франківців.
«Репортер» поспілкувався з двома людьми, які належать до спільноти ЛГБТ+, – про їхні труднощі, сприйняття оточуючими і те, чому більшості варто зрозуміти, що інший – не значить гірший.
Для безпеки й комфорту спікерів, вони представляються псевдонімами.
«Давай поговоримо як дорослі люди»
Ді – франківець. Про свою сексуальну орієнтацію розповів лише мамі – спочатку ще школярем, а потім уже дорослим. Втім, жінці важко прийняти сутність сина.
Спочатку мама сприйняла адекватно, намагалася мене заспокоювати – бо мені було дуже важко. Але потім вона почала поводитись так, наче цієї розмови не було, – каже Ді. – Лише нещодавно, адже я вже живу сам, заробляю, став повністю незалежним – я знову підняв цю тему. Почав зі слів: «Давай поговоримо як дорослі люди». Це вдалося, але вона продовжує вдавати, що нічого не сталося.
Батькові вирішили взагалі не казати. А з рештою родини Ді не близький. Тож підтримку знаходить переважно серед друзів.
Я все ще в цьому плані залишаюся на самоті, – говорить він. – Часто мама каже, що мені треба знайти дівчину тощо. Я намагаюся не зважати, хоч важко чути нехтування моїми бажаннями від найближчої людини. Я розумію, що вона боїться за мене, бо знає, що таким, як я, в нашому місті мало хто зрадіє.
У школі Ді не сприймали однокласники, доходило до сутичок з усім класом. Але він не боявся відстоювати свою думку.
Я б сказав, що школа – це найгірше місце. Я жалкую, що не поміняв місце навчання, – говорить Ді. – Бо коли ти заходиш у нову спільноту, можеш почати все з чистого листа. А коли вчишся у школі, вивчаєш і себе. Але для людей навколо твій образ уже сформований і його дуже важко змінити. В якийсь момент проти мене повстав весь клас. Я добре вчився, сидів на першій парті, вступав у дискусії на уроках. Але ще я знав, що моя думка важлива для мене, і це давало сили вставати і висловлювати її.
Читайте: «Є толерантні, але їх меншість». Як у Франківську працює ЛГБТ-організація «Інсайт»
В університеті було легше, адже там можна подати себе з самого початку так, як ти хочеш. Але більше впевненості вдалося здобути вже в дорослому житті, коли Ді став повністю самостійним.
Переселенці змінили Франківськ
Батьки Касі займаються бізнесом, вона змалку жила по різних містах і країнах. Уже 13 років мешкає в Івано-Франківську, Львові й Чернівцях. Каже – у Франківську спільнота не дуже готова сприймати людей, які виділяються, у першу чергу – зовнішньо.
Звісно, це залежить від віку, від того, чи люди з міста, чи передмістя. Але загалом франківці – досить консервативні у більшості питань, – говорить Кася. – Наприклад, у мене були спроби піти на офіційну роботу. І мене питають на співбесіді: «А в яку церкву ти ходиш?». Замість того, щоб сконцентруватися на моїх обов’язках.
Найгірше було у підлітковому віці, каже Кася, коли відбувається масштабна перебудова організму. Батькам давно повідомила, що відчуває приналежить до ЛГБТ-спільноти, але, за її словами, їм байдуже, головне, щоб були успіхи у навчанні, в кар’єрі, бізнесі. Серед знайомих чи малознайомих людей цю тему не піднімає, – і взагалі якомога менше говорить про себе. Підтримку знаходить у мистецтві, книгах, фільмах, дорамах, аніме, у колі друзі і на роботі, адже Кася працює художником, хендмайдером, реконструктором і засновником лучного клубу Karpathores Vendi. Закликає туди приходити всіх, хто хоче навчитися стрільбі з традиційних луків і стати частиною франківської спільноти реконструкторів.
А ще – відвідує організацію «Інсайт», яка об’єднує людей з ЛГБТ-спільноти та всіх, хто приязно налаштований.
Я люблю там проводити свої майстер-класи: плетіння з ниток, нейрографіка, плетіння ловців снів, – каже Кася. – Для мене це перший досвід реальних друзів після початку повномастабного вторгнення. І я всім, хто належить до ЛГБТ-спільноти та відчуває, що їм важко, раджу приходити туди. Зараз балансую між інтровертністю і екстравертністю, у процесі чергового осмислення, хто я, – не лише по темі ЛГБТ, а й загалом.
За словами Касі, з початком повномасштабної війни в Івано-Франківську з’явилося багато людей з інших міст. Хоч причина їхнього переїзду страшна й жахлива, вона вважає, що місто від їхнього приїзду тільки виграло.
Я дуже рада, що переселенці принесли інший пласт культури, інший стиль, відношення до побуту. Нарешті в цьому місті синє волосся – це не в дивовижу, – говорить Кася. – Мені відрадно бачити людей з неформальним стилем. Навіть ввечері пройдешся – так багато цікавих, стильних і самобутніх людей, для яких самовираження – звична частина їхнього повсякдення.
Читайте: Захистити вразливих. У Франківську втілюють проєкт, щоб зменшити випадки домагання у школах і вишах
«Не ховатися за маскою»
За словами Ді, місто все ж змінюється на краще, люди стають більш толерантними до альтернатив. Багато хто, навіть з тих, хто не підтримує ЛГБТ-спільноту, каже: «Це твоя справа, я не лізу». І це вже певний поступ.
Спочатку я боявся одягатися більш фемінно, думав, що повішу на себе мішень. Але коли почав одягатися так, як мені подобається, то став більш впевненим у собі. І чиїсь закиди мені вже не настільки важливі, – говорить Ді. – Я б порадив іншим членам ЛГБТ-спільноти не боятися бути чужим, бо у кінцевому результаті навряд чи вийде бути зовсім своїм. А будучи собою, можна бути значно більш впевненим, ніж ховаючись за маскою.
Ді каже: раніше не розумів суті прайдів. Але потім прийшло усвідомлення: суть у тому, щоб показати – ЛГБТ-спільнота існує насправді, а не десь в екрані телефона чи телевізора.
Я працюю в магазині й завжди думав, що особливо праворадикальні люди, які проти ЛГБТ, забувають, що ми живемо поряд, ми не фріки, можемо сидіти по сусідству в автобусі, йти поруч по вулиці. Скільки людей, які ненавидять мене і таких, як я, купували в мене товари в магазині? – говорить Ді. – Людей з ЛГБТ-спільноти і трансгендерних людей не можливо «пропагувати». Можна лише пояснити, що таке явище існує. Бо гомосексуальні та трансгендерні люди були, є і будуть. Питання в тому, чи людина думатиме, що з нею щось не так, або прийме себе. Бо це не хвороба і не мутація. І ми не повинні сидіти в ізоляції вдома.
Для Ді «Інсайт» теж став безпечним місцем, де можна бути собою. А загалом у суспільстві доводиться ще шукати способів, як можна себе проявити. Втім, є надія, що з часом ситуація стане кращою.
Авторка: Ольга Романська
Матеріал реалізовано за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
