У неділю, 9 серпня, на Прикарпатті відбувся автомотопробіг на підтримку військовополонених та безвісти зниклих захисників. Він розпочався у Рогатині, де учасники провели першу акцію, а далі колоною вирушили до Бурштина та Галича. Завершився автомотопробіг акцією біля Франківського драмтеатру, пише Репортер.
Співорганізаторка автомотопробігу, мама військовополоненого азовця Ірина Іванова каже, захід охоче підтримали люди з різних міст і сіл області.
Дуже підтримали байкери і з Бережан, і з Тисмениці, і з Рогатина, і з інших міст та сіл. На кожній точці приєднювалися люди. Все було дуже добре організовано. Мені сподобалося, бо всі дружньо їхали з символікою, прапорами, з плакатами на авто, щоб нагадати про безвісти зниклих і полонених, — каже Ірина Іванова.
У Франківську акцію розпочали хвилиною мовчання за загиблими захисниками та виконанням Державного гімну. Люди тримали плакати із закликами до звільнення військовополонених і прапори та рамки з портретами рідних, яких чекають удома.
Серед тих, хто чекає на повернення рідної людини, — Марія Максімко. Її син Віктор Максімко був учасником Революції Гідності, у 2014 році пішов в АТО та воював там два роки. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік був за кордоном, проте повернувся в Україну, щоб стати на її захист.
Віктор Максімко був одним із 72 добровольців, які полетіли вертольотом на допомогу військовим на «Азовсталі». Востаннє жінка чула голос сина 16 квітня. Він зателефонував їй зі словами: «Мамо, я вижив. Я живий».
Так доля її сина п’ятий рік залишається невідомою, а його статус, за словами жінки, за цей час змінювався декілька разів. Спочатку їй казали, що він у полоні, пізніше — що не виходив із «Азовсталі» та вважався безвісти зниклим. Згодом родині повідомили, що Віктор загинув під час теракту в Оленівці.
Нині ж Марія Максімко сподівається, що колись вдасться дістати тіло її сина з тимчасово окупованого Маріуполя.
Найважче те, що я знаю, що в мене син загинув, але немає тіла. І я не знаю, чи воно буде. Тому що Маріуполь, як ви всі знаєте, окупований. Я не знаю, чи дочекаюся тіла свого сина. Повірте, напевно, це було б моє найбільше щастя, яке зараз можливе в моєму житті, якби мені привезли сина і я змогла його похоронити, — говорить Марія Максімко.
Читайте: Чотири роки безвісти. Франківка Оксана Гулій чекає чоловіка та допомагає іншим знайти своїх
Ірина Іванова вкотре закликала боротися за звільнення захисників із російського полону, адже умови їхнього перебування лише погіршуються.
Наших рідних судять. Їм виносять вироки 25 і більше років, і довічно. Зараз прийшла така хвиля у москалів, що вони будуть вимагати в засуджених оплати за колонії, за воду, за тепло. Це просто знущання. Замість того, щоб хоч трошки показати своє якесь ставлення до них за Женевськими конвенціями, вони ще більше їх гноблять і гноблять нас. Плачевними є роки чекання, тому що війна продовжується і кількість полонених, і безвісти зниклих збільшується, — говорить Ірина Іванова.
Дружина військовополоненого азовця Лілія Гуртовська каже, їй досі доводиться чути запитання, навіщо проводити такі акції та чи справді вони щось змінюють. Відповіддю на це є історія побратима її чоловіка, який повернувся з полону.
За словами Лілії, під час перебування в неволі військовому дали можливість зайти на сторінку своєї матері у Facebook. Там він побачив фотографії з акцій.
Він сказав, що коли це побачив, це дало їм сили й наснаги. Він передав це всім. Уявіть собі, як піднявся моральний дух у хлопців, коли він сказав: “Нас не забули. Кожен пам’ятає. Кожне місто за нас виходить. І там не одна людина, не десять, а сотні людей. Хлопці, ви вірите?” Вони повірили. І коли вони повертаються сюди, то бачать цю підтримку й розуміють, що вони не забуті. Тому кожен неважливо де, неважливо як, неважливо з ким кожного дня має нагадувати про всіх військовополонених і безвісти зниклих, — говорить Гуртовська.
Акцію-нагадування завершили спільним виконанням Державного гімну.
Читайте: «Частина життя»: як зміниться Алея пам’яті на франківській Стометрівці
Авторка: Мирослава Надкернична
