Мешканка Івано-Франківська Оксана Гулій понад чотири роки чекає звістки від чоловіка, який зник безвісти в Маріуполі. Поки сама живе між надією і невідомістю, допомагає іншим родинам шукати зниклих і полонених.
Крім того, разом зі своєю командою Оксана їздить у госпіталі до звільнених із полону військових. Щоб бодай символічно подякувати й нагадати, що вдома на них чекали, везуть гостинці. А ще — десятки альбомів із фотографіями тих, кого ще шукають, пише Репортер.
«Це була його мрія, а я завжди його підтримувала»
Оксана Гулій познайомилася зі своїм чоловіком Юрієм у 2013 році. Через два роки в них народилася донечка Юлія. Тоді ж чоловік вирішив долучитися до війська.
Він був патріотом. Багато про це говорив і дуже сильно ненавидів москалів. Ще після Майдану якісь проросійські люди вбили його дядька в Донецьку. Думаю, після того він і вирішив піти воювати, — говорить Оксана.
У 2016 році Юрій демобілізувався, у 2018 повернувся до війська та прослужив до вересня 2021-го. Повернувшись додому, готувався підписати контракт у морській піхоті.
Туди не так просто піти: захотів і пішов. Треба було пройти перевірки, нормативи, психолога. Але морська піхота — це була його мрія, а я завжди його в усьому підтримувала, – розповідає Оксана Гулій. – Пам’ятаю, як він приїхав у вересні та сказав: «Будеш бачити, пару місяців — і буде повномасштабка». Як сказав, так у лютому й почалося.
За її словами, 19 січня 2022 року чоловікові подзвонили з частини й сказали, що завтра-післязавтра він має бути в Маріуполі. Каже, добре запам’ятала цю дату, бо 20 січня в їхньої доньки день народження.
Я одразу купила йому квиток. На таксі поїхали до Коломиї, бо тоді жили в Косові. Він сів на поїзд, і тоді я його бачила востаннє, – каже Оксана Гулій.
23 березня Юрій востаннє зателефонував дружині з телефона побратима. Через два дні родині повідомили, що він зник безвісти.
Нагадати, що вдома їх чекали
Жінка вірить і чекає. А поки допомагає тим, хто зіштовхнувся з таким самим горем.
Так у 2022 році Оксана Гулій стала членкинею ГО «Штаб підтримки морської піхоти України». Згодом діяльність організації призупинилася. Тож у червні 2023 року разом із дружиною полоненого військового Діаною Коміссар і дружиною звільненого з полону захисника Владиславою Лісень вона заснувала ГО «503 Фемілі». Каже, головний напрям їхньої роботи – підтримка сімей безвісти зниклих і полонених, а також пошук інформації про них.
До нас звертаються, і ми йдемо на рашистські Telegram-канали. Там за прізвищами чи фото, яких зараз маємо вже дуже багато, шукаємо якусь інформацію про військових, – говорить Оксана Гулій.
Ще один спосіб – поспілкуватися з тими, хто повернувся. Тож через деякий час після обмінів Оксана Гулій разом із командою дружин і матерів захисників їздить у госпіталі до звільнених із полону.
Перші рази я ледве стримувала сльози. Бо то треба бачити емоції хлопців, які після того, як їм у полоні казали, що вони нікому не потрібні, розуміють інше. Ці емоції дають нам ще більше сили допомагати. Це просто не передати словами, – говорить Оксана Гулій.
Каже, вони ніколи не їдуть з порожніми руками. Везуть білизну, засоби гігієни, часом ліки та обов’язково – фрукти й солодощі. Купують усе за власні гроші й донати близьких безвісти зниклих і полонених. Такі набори готують для всіх, проте за подарунками щоразу приходить різна кількість людей.
Є хлопці, які дуже замкнуті в собі. Вони не хочуть спілкуватися, бо мають важкий психологічний стан. А є хлопці, які хочуть, тому йдуть до нас, ми говоримо. Одного разу зал був повний – прийшли всі бійці, що були в госпіталі. Кожного разу – інакше, – говорить Оксана Гулій.
Щоб побратими також повернулись
Окрім гостинців, команда волонтерок везе з собою альбоми з фотографіями тих, кого чекають.
Загалом у мене є близько 1500 фото. Це бійці не лише з Франківська, а й з усієї України, – розповідає Оксана Гулій. – Ми показуємо хлопцям фотографії. Вони переглядають їх — може, раптом когось усе-таки впізнають.
І захисники таки впізнають обличчя побратимів або ж згадують їх за прізвищем. А часом розповідають напам’ять список тих, з ким сиділи в одній камері або про кого щось чули.
Тоді, за словами Оксани Гулій, волонтерки зв’язуються з їхніми рідними. Якщо ж контактів немає, інформацію публікують у спільних чатах і групах. Проте, каже, найчастіше хлопці самі знаходять сім’ї побратимів.
Вони разом там сиділи, здружилися і відчувають, що мусять передати якусь інформацію. Тож часто хочуть розказати все напряму, – пояснює Оксана Гулій.
Але додає, що на зворотний зв’язок погоджуються не всі.
Вони можуть сказати, з ким були, де саме, але контактів своїх не залишають. І я розумію чому. Бо є недобросовісні люди, які, коли дістають номер, потім безперервно дзвонять, передають його іншим рідним і так починають просто тероризувати хлопців, – говорить Оксана.
І додає, що до звільнених з полону потрібен особливий підхід і розуміння того, що їм довелося пережити.
Хлопці хочуть допомогти, але тиснути на них не можна, – каже Оксана Гулій.
«Колись і мені буде»
Щодо свого болю Оксана каже, після стількох років готова вже почути будь-що.
Я розумію, що в Маріуполі купа братських могил. Я вже готова до всього – лише б хоч щось чесно сказали. Бо мені дитину піднімати й зараз я тримаюся тільки заради неї. Але все одно вірю, що колись якась звістка й мені буде. Ну не сьогодні, так, може, через якийсь період. Але буде, – говорить Оксана Гулій.
А поки бореться та радіє за тих, хто повернувся з російського полону.
Навесні обміняли трьох захисників, які були в батальйоні з моїм чоловіком. За двох із них я клопотала особисто. Дуже за них тішуся, – говорить Оксана Гулій.
І хоча за понад чотири роки вона так і не отримала жодної звістки про свого чоловіка, каже, кожен звільнений із полону захисник, кожна передана рідним інформація для неї є підтвердженням того, що припиняти шукати не можна.
Авторка: Мирослава Надкернична
