Я так давно тим не користувався, що тепер не можу згадати, як то називалося. А мусило мати якусь назву, якесь ім’я. Бо у малому світі тодішніх реалій свою окрему точну назву мали навіть частини якогось предмета, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на Zbruc.
Тичка – ні. Тичка – то також патик, але інакший і для іншого. Коротша, зрештою. І тонша. Лата – теж ні. Лата грубша. Теж коротша.. Може, гачок? Але гачок – складний гачок – був тільки фраґментом цілого інструмента. Другою складовою була не-лата, не-тичка. Мусив дзядзьо на то якось казати. Бо такої багатослівної назви, як «то, чим витягають втоплені ведра з глибокої криниці», у нас бути не може.
Я забув ім’я того, що мене у дитинстві так зачаровувало, що стало дуже вагомим кроком у ліпленні дитячої філософічності.
Загалом дзядзева система педагогіки трималася на всіляких інструментах. Шлях росту малої дитини – це ознайомлення, вивчення, звиканння, вироблення спритності у співбутті з різними знаряддями, якими робиться якась творча дія. Сокира для такого. Інша сокира – для сякого.
Молоток, цвяхи, коса, серп, кліщі, граблі, шило, гиблик, три-чотири цілком інакші світи пилок, ціп, жорна, рискаль, шуфля, окремо лопата до снігу і лопатка для попелу з печі, п’ять ґатунків драбин, довбня для ударів по сокирі при коленні сукастих ковбанів, S-подібні сталеві гачки для відерця з вишнями, штанґля для вибивання дір для тичок на фасолю… І ще безліч мудрих матеріальних конфігурацій, що відкривали поля можливостей щось зробити.
А то, чиє ім’я я наразі не можу згадати – буду далі писати його з великої літери – було особливим серед усього необхідного і потрібного. Воно виглядало так, що на рівні щоденної площини тверді видавалося чимось космічним. Або чарівним. В кожному разі надзвичайно досконалим у сенсі матеріалізації ідеї.
Місцем життя Того був стрих. На кількох поперечних латах піддашшя То лежало вздовж цілої довжини даху і хати. Може десять метрів, може дванадцять. Щоб запхати То на свої місце, треба було відчинити стрихові двері і відійти на певну відстань від хати. Підняти один кінець Того до певного кута і поставити на поперечки під дахом. Тоді ще трошки наближатися до стіни. Тоді лізти по приставленій драбині, потрохи змінюючи кут Того, посуваючи його у глибину піддашшя… Якось так.
Довжелезний патик – ні затонкий, ні загрубий. На тоншому кінці придротований потрійний гак, який міг рухатися, мов рука нижче ліктя. За пів століття свого життя недалеко від Того я бачив його у дії чотири рази. З них лиш двічі робив то сам. Так То собі жило. Лежало на бантинах, вигрівалося, виморожувалося, здавалося мало ужитковим. Але коли перетиралася ланка залізного ланца і залізне відро топилося у криниці, не було в тому нічого страшного, бо було То.
Зняти зі стриху, донести до цембрині, опустити якір-гарпун на десять метрів, трошки порухати тим списом, зачепити гачком дужку відра. П’ятнадцять хвилин. Тягни відро – тяжко, бо повне води виходить на поверхню – примоцовуй до ланца, який теліпається на валі з корбою, маєш лад з чудесною криничною водою.
Якщо таке сталося затемна, то краще То не пхати назад на стрих. Най собі полежить вздовж саду до рання, подихає росою. Бо То, зробивши своє героїчне призначення, не знати скільки буде чекати, заки знову стане найпотрібнішим інструментом у цьому малому світі.
Читайте також: «Хіба не чудо?!» Історія військового медика Олега Слижука з Косівщини (ВІДЕО)
