Біля будинку на вулиці Військовій у Франківську чути стукіт лопат, дзенькіт каміння, розмови та сміх. Кілька молодих чоловіків розрівнюють землю, інші виносять гілля та сміття. На перший погляд виглядає, як звичайний благоустрій двору. Але є нюанс – серед працівників ветерани російсько-української війни з ампутаціями.
Вони всі є учасниками спільноти «Ветеранський корпус Івано-Франківщини». Місяць тому намалювали на цьому будинку мурал Євгену Коновальцю. А потім мешканці будинку звернулися до них, аби допомогли з укріпленням фундаменту будинку, бо просідав. Ветерани своїми силами працюють уже другий тиждень, пише Репортер.
Від муралу до фундаменту
Голова «Ветеранського корпусу Івано-Франківщини» Роман Добряк каже, роботи вже йдуть до завершення. Показує на нові бетонні конструкції, бо старі вже обсипалися.
До початку робіт ветерани покликали фахівців, аби дослідили проблему й сказали, як робити правильно. Роботи тривають уже близько двох тижнів. Спершу старий бетон демонтували та встановили нові блоки. Залишилося розрівняти землю, дочекатися, поки вона осяде, і висадити квіти.
Читайте також: Бренд «Добряк» розказує про шлях і війну. Історія бійця Романа Колесника

Тут фізично працюють хлопці з «Центурії Івано-Франківська» та хлопці з «Ветеранського корпусу» – самі ветерани, – розказує Добряк. – Є такі – я, Вовка, Станіслав, – що мають ампутації, але лазимо, копаємо, риємо, носимо і займаємось фізичною працею.
Усі витрати ветерани взяли на себе – це їхні особисті гроші.

Торти від баби Наді
Кожного разу смачними бутербродами, домашніми тортами, кавою та чаєм усіх працівників пригощає голова ОСББ будинку Надія Петлюк. Або ж – баба Надя, як кличуть її хлопці і вона зовсім не ображається.
Я вже маю внучку, то чого ображатися? Вони для мене теж діти, – посміхається жінка.
Саме вона першою погодилася на створення муралу Євгену Коновальцю. Каже, він дуже личить їхньому будинку.

У будинку дев’ять квартир, і всі мешканці однозначно дали згоду, – каже пані Надія. – По-перше, це гарно, по-друге — правильно. Навіть якщо хтось раніше не знав, хто такий Коновалець, то взяв і вивчив. Мене аж розпирає від гордості, коли дивлюся на наш фасад.
За словами пані Надії, їхньому будинку вже 74 роки. Майже всі мешканці – люди дуже поважного віку. Комусь 80, а комусь і за 90. Вона жартує, що є наймолодшою з тутешніх пенсіонерів, тому намагається допомагати хлопцям фізично. Наприклад, вибирає камінці з клумби.

Цей бордюр стояв тут від самого початку і вже буквально падав на тротуар, – розповідає жінка. – Ми навіть не мріяли його відремонтувати, бо просто не мали на це грошей.
Пані Надія не стримує емоцій. Каже, щиро пишається цими молодими людьми, які, попри пережите, дивляться у майбутнє і не зупиняються.

Я дивлюся на них і думаю: які ж вони мудрі, працьовиті, талановиті! – говорить Надія Петлюк. – Саме вони мають будувати майбутнє нашої країни. Я просто люблю цих дітей. Запрошуватиму їх на каву постійно, бо вони зробили для нашого дому неймовірну справу.
Повернути відчуття потрібності
«Ветеранський корпус Івано-Франківщини» зародився під ініціативою Третього армійського корпусу. Це всеукраїнська ініціатива, яка працює у великих містах.
За словами ветерана й хорунжого «Ветеранського корпусу Івано-Франківщини» Станіслава Зорія, у Франківську спільнота набирає неабияких обертів. Лиш за чотири місяці роботи вона вже об’єднали понад 250 ветеранів із різних підрозділів.
Ми самі ветерани і ми самі пройшли шлях поранень, реабілітації, повернення до цивільного життя, тому добре знаємо, чого бракує людям після фронту, – говорить Зорій. – Банально – потрібна увага. Спорт, навчання, спілкування, спільні заходи. Треба, щоб людина почувалася потрібною.
Читайте також: «За межею» неможливого. У Франківську військові і ветерани вийшли на боксерський ринг (ФОТО)
Саме тому «Ветеранський корпус Івано-Франківщини» проводить лекції, організовує спортивні активності, допомагає з працевлаштуванням, психологічною підтримкою, навчанням і знайомить цивільних із ветеранами.
За словами Станіслава Зорія, доєднатися до спільноти дуже просто. Ветерану треба написати на сторінку veterancorps_if й заповнити анкету.
Зараз, каже, чекають початку навчального року, аби проводити більш масштабні лекції для молоді, приходити до дітей, розповідати, хто такі ветерани, чому вони на протезах.
Це дуже ювелірна робота – пояснити дітям, чого так. Треба підійти з певного спектру зацікавленостей дитини – мультиків, роботів, – пояснює Станіслав Зорій. – От, недавно проходила маленька дівчинка і питає маму: «А чого дядя без ноги?». Це нормально». Не потрібно відвертати дітей чи сварити їх за цікавість. Я би навпаки сказав: “Дивися, це дядько-кіборг. Поклади рученьку на серце і подякуй йому”.
Має бути взаємодія
За словами Романа Добряка, до ветеранської спільноти доєднуються, бо бачать їхні конкретні справи. Комусь вони допомогли з реабілітацією, комусь з працевлаштуванням. От, домовилися з п’ятьма спортзалами, куди ветерани ходять займатися безкоштовно. Крім Франківська, хочуть аби такі осередки були й по громадах області.

У Франківську є все – вейкбординг безкоштовний, спортзали, реабілітація, а в маленьких громадах немає самих спортзалів, не те що безкоштовних, – говорить Добряк. – У мене є ідея зробити маленькі локальні івенти. Аби мінімум була хоч одна зона дозвілля, як на нашому озері, аби туди приходили і ветерани, і цивільні. Аби раз в суботу вони там у настільні ігри пограли, в теніс чи ще щось.
Ще одним із принципів роботи ветеранської спільноти є залучення цивільних до всіх своїх заходів.
От, ми у суботу стріляли на снайперському полігоні, де було 20 цивільних і 20 ветеранів, – розповідає Роман Добряк. – Кожен цивільний був прикріплений до ветерана. І так відбувається конект між цивільним і ветераном. Так люди починають краще розуміти одне одного.

Поки триває розмова, до ветеранів підходить жінка, яка поруч продає овочі та фрукти. Простягає пакет із черешнями.
Тільки помийте їх і отому дасте найбільше, бо він найбільше працює, – посміхається жінка й киває у бік хлопця на протезі.
Каже, що у неї син військовий. А вона виросла в сім’ї, де батько теж був без ноги. Він займався пасікою і завжди роздавав мед людям.
От за цю взаємодію я і говорю, – каже Роман Добряк. – Коли оце колесо сансари працює. Хтось лопати приніс, ось людина перекус принесла, а ми працюємо, процес йде. Якщо нас буде 100 людей, ми можемо більшу частину роботи закривати. А якщо буде 500, то можна закривати дуже великі питання.
Авторка: Світлана Лелик