Підлітковий вік часто називають найважчим періодом у житті: гормональний вибух, сепарація від батьків і болісний пошук відповіді на питання: «Хто я?». Саме в цей час діти починають задумуватися про свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, але замість підтримки натрапляють на стіну гомофобії та небезпеку булінгу.
Як відрізнити тимчасовий підлітковий експеримент від стійкої ідентичності? Як батькам зберегти довіру дитини та не втратити зв’язок із нею на роки? Про це у розмові з секспросвітницею та тренеркою Ольгою Новак.
Олю, почнемо з самого дорослішання, кохання і усвідомлення себе – як це відбувається у підлітків, через що вони проходять в цьому віці?
Загалом, дитина проходить різні стадії психосексуального розвитку. Умовно, спочатку вона розуміє, хто вона – хлопчик, дівчинка. Потім дивиться на інших, порівнює себе і бере певні моделі поведінки, стереотипи. І потім вже відбувається те, про що ми говоримо пубертат чи підлітковий вік.
Там теж є свої етапи. Стадія, коли дитина закохується, спочатку є платонічною – вона більше нагадує дружбу. Уже потім з’являється романтична та сексуальна прихильність. На кожному етапі діти реагують по-різному: у когось це починається швидше, у когось пізніше.
Деякі психологи вважають підлітковий вік найважчим для людини. Фізіологічно запускається статева система, вирують гормони, робота яких лише налагоджується. Паралельно відбувається сепарація від батьків та пошук відповіді на питання: «Хто я?». Змінюється коло спілкування: якщо раніше головними були батьки, то тепер – друзі й наставники. Підліткам критично важливо мати свою соціальну бульбашку, займати в ній певну роль і не бути відкинутими.
Як підлітки під час цього пошуку усвідомлюють свою сексуальну орієнтацію?
У підлітковому віці діти пізнають себе і ставлять собі запитання щодо сексуальної орієнтації. Рівень їхнього стресу в цей момент надзвичайно сильно залежить від сім’ї та оточення.
Бували випадки, коли після тренінгів до мене підходила дівчинка й казала: «Мені здається, що мені подобається моя подруга (чи взагалі дівчата), але батьки мене вб’ють». Це дуже прикро. Батьки часто навіть не замислюються, що їхня дитина може шукати себе, але транслюють гомофобію – прямо чи опосередковано. Бо є прямі повідомлення – це коли дитині кажуть: «Я тебе вб’ю, якщо ти скажеш, що ти гей чи лесбійка». І непрямі: «Ось, подивися, вони там хочуть прийняти цивільні партнерства, то хворі люди». Дитина зчитує це й розуміє, що розповідати щось батькам – небезпечно.
Часто ми чуємо про «пропаганду» ЛГБТ, яка саме і впливає на дітей…
Це питання самоосвіти. Зараз інформації значно більше, ніж 20 років тому, більше людей роблять камінг-аути. Але стереотип про «пропаганду» не працює. Якби це працювало, то у нас би працювала «пропаганда гетеросексуальності», адже в соцмережах і фільмах ми переважно бачимо гетеросексуальні сім’ї.
Коли кажуть: «Нехай вони роблять удома що хочуть, але не на вулиці», я застосовую метод дзеркала: «А коли ви виставляєте весільне фото чи обіймаєте чоловіка/дружину на людях – ви щось пропагуєте?». Якщо подивитися з цього боку, стає зрозуміло, що такі меседжі є гомофобними.
Крім того, підлітки можуть мати романтичний або сексуальний досвід зі своєю статтю, але це не обов’язково свідчить про гомосексуальність – це може бути етап сексуального експерименту.
Тій дівчинці на тренінгу я порадила: «Дякую, що поділилася. Якщо це небезпечно, не обов’язково зараз казати батькам. Просто поспостерігай за собою». У дівчат дружба часто більш тілесна, і в ранньому підлітковому віці вони можуть плутати її з платонічною любов’ю. Але якщо це дійсно твоя орієнтація (гомо-, бі- чи пансексуальність) – це не минеться, це не мода і це не те, чим можна «заразитися».
Читайте: «Народити серцем». Скільки дітей на Прикарпатті чекають на сім’ю та як їм її подарувати
Сучасні підлітки – наскільки вони обізнані у темі, що таке сексуальна орієнтація? Чи знають вони більше, ніж їхні батьки у свій час?
Підлітки всі різні, як і все наше суспільство. Є ті, хто багато читає, рефлексує, а є ті, які, на жаль, мають гомофобні стереотипи. Проте загалом вони точно знають і чули більше, ніж ми в їхньому віці – з інтернету, від громадських організацій чи з лекцій із сексосвіти.
Окрім орієнтації, зараз багато підлітків замислюються про гендерну ідентичність. Багато хто не хоче вписуватися в жорсткі рамки маскулінності чи фемінінності й називає себе агендерними.
Коли я проводила сексосвіту в одній з груп протягом тривалого часу, до мене приходила дівчина (за фенотипом), яка просила називати її іншим ім’ям і звертатися «він». Два роки ми спілкувалися так, а на третій рік вона приїхала й попросила звертатися «вона» і називати паспортним ім’ям. Якби ми тоді пішли на супротив, вона б просто закрилася і більше не приїхала.
Водночас я знаю іншого підлітка, який при народженні був дівчинкою, але вже років шість стійко та обґрунтовано ідентифікує себе як хлопця. Це не примха, це стійка ідентичність.
Батькам зазвичай набагато важче прийняти гендерну ідентичність (трансгендерність), ніж сексуальну орієнтацію.
Як почуваються підлітки, які шукають себе або вже визначилися, у школі та серед друзів?
Це залежить від конкретного закладу, але переважно у школах вони почуваються в небезпеці. Мені часто казали: «Батьки знають про мою орієнтацію, але в школі я мовчу». Шкільне середовище дуже різношарове, там високий ризик булінгу – як від однолітків, так і від деяких учителів.
Тому зазвичай підлітки про це не розповідають. Багато що залежить від віку та психологічної стійкості дитини. Головне для них — знайти хоча б маленьке ком’юніті, де можна бути собою. Зараз із цим легше, підлітки знаходять підтримку в інтернеті або через громадські організації (як-от «Інсайт», «Гендер Зед», харківська «Сфера»).
Чи стикалися ви у роботі чи серед знайомих із випадками, коли підлітки або вже дорослі люди робили камінг-аут перед батьками, а ті їх не приймали? Наскільки частим є повний розрив стосунків?
Безпосередньо як спеціаліст я з такими родинами в момент камінг-ауту не працювала, але серед моїх друзів та знайомих є безліч різних історій. Буває різне: від повного розриву стосунків через неприйняття – до знаходження спільної мови через багато років.
Звісно, найкраще, коли прийняття є одразу. Інакше батьки втрачають роки спілкування та контакт із власною дитиною. Тут варто запитати себе: що для мене важливіше – моя дитина чи стереотипи, нав’язані іншими? Навіть глибоко віруючі люди мають обирати любов. Україна – світська держава, і християнські цінності мають полягати в любові та прийнятті, а не в переслідуванні чи людиноненависницьких заявах (як-от тези деяких політиків про те, що «гей не може бути патріотом», хоча на фронті зараз воює дуже багато представників квір-спільноти).
Моделюємо ситуацію: до батьків приходить дитина і відкривається. Батьки її люблять, але, можливо, у перший момент просто заніміли від шоку. Що їм сказати в цю першу секунду?
Перші слова мають бути такими: «Я дякую тобі, що ти довірився/довірилася мені й поділився цим. У будь-якому разі я тебе люблю, я буду з тобою і буду тебе приймати». Це найважливіше, навіть якщо ви чуєте про таке вперше і нічого в цьому не тямите.
Якщо дитина підліток приходить і каже про це батькам – я вас вітаю, ви хороші батьки, між вами є довіра і ви є безпечними людьми для неї. А вже потім можна запитати: «Чи потрібна тобі допомога? Як ви можете разом розібратися з цим?». Якщо у дитини є внутрішні міфи, варто заспокоїти її, наголосити, що орієнтація — це не хвороба. За потреби можна разом звернутися по підтримку до профільних громадських організацій.
Що б ви сказали підлітку, який зараз сам на сам зі своїми сумнівами щодо орієнтації і боїться про це говорити?
З тобою точно все нормально. У світі є безліч крутих людей, і нікого з них не визначає виключно їхня сексуальна орієнтація.
Ти точно знайдеш своїх людей і свою людину, з якою тобі буде добре і безпечно. Якщо ти у великому місті – знайди та відвідай дружні організації. Якщо в маленькому містечку – пошукай однодумців онлайн, щоб відчути, що ти не один. А зараз – просто поспостерігай за собою, не катуй себе і дай собі час.
Олю, і на завершення: про Франківськ зараз говорять, як про одне з найбільш гомофобних міст в Україні. Як ви б оцінили цей рівень?
На жаль, у нас досі є велика проблема з толерантністю: люди часто не можуть прийняти інакшість і намагаються вчити інших, як жити. Це видно і по коментарях у фейсбуці, і по ситуації в нашому місті. Нещодавно в Івано-Франківську відкрили ком’юніті-центр організації «Інсайт», яка допомагає ЛГБТ+ людям. На відкритті була спроба зриву, туди досі приходять і клеять агресивні наліпки.
Найгірше в цій ситуації те, що такі дії радикально налаштованої молоді фактично легітимізує та схвалює міська влада й мер. Порівняння ЛГБТ-спільноти з «людиноненависницькими ідеологіями» – це дуже тривожний дзвіночок для міста. Мер має розуміти, що у Франківську живуть дуже різні люди, і всі вони мають тут право на життя і безпеку. Інакше ми уподібнюємося тоталітарній росії (де представників спільноти просто саджають за ґрати) або нацистській Німеччині.
Будь-які переслідування починаються зі стереотипів та упереджень, які потім переростають у реальну фізичну дискримінацію – як це було під час мирних акцій у Франківську 10 травня, коли активісток штовхали та забирали плакати, а поліція не реагувала. Про це потрібно говорити відкрито.
Авторка: Женя Ступ’як
