Володимир Єрмоленко – український філософ, есеїст, перекладач, президент українського ПЕН. Під час лекції в Івано-Франківську, організованої платформою «Тепле місто» та ГО «Відкритий код», він говорив про українську інтелектуальну традицію у контексті світової культури та філософії.
«Репортер» поспілкувався з Володимиром Єрмоленком про вшанування пам’яті, роль України у світових процесах та чи може Франківськ стати культурним центром.
Пане Володимире, сьогоднішня подія відбувається у рамках проєкту «Пам’ять, що формує громаду». Уже довго тривають дискусії, яким має бути вшанування пам’яті загиблих в Україні, щоб вона не стала застиглим культом. Чи є у вас бачення цього процесу?
Мені здається, коли йдеться про загиблих, треба їх пам’ятати максимально живими. А пам’ятати живими – це пам’ятати різні сторони. Кожен з нас є складною людиною. Є велика небезпека меморіалізації, коли людину перетворюють на монумент.
Інша річ – не треба сподіватися, що хтось на центральному рівні буде пам’ятати про всіх. Тому важливо, щоб друзі й родина включалися в цей процес і зберігали цю пам’ять як про живу людину. І бажано не скочуватися в шаблони, розповідаючи про своїх загиблих. Цьому важливо вчитися і в цьому, зокрема, є роль літератури.
У нашому письменницькому середовищі є багато ініціатив щодо вшанування тих військових, які пишуть. Наприклад, є проєкт «Недописані», які робить Олена Герасим’юк і Євген Лір. Є меморалізаційні ініціативи у нашому українському ПЕН. Наприклад, часто відомі поети й поетки читають тексти загиблих та зниклих безвісти. Варто згадати нашу колегу Вікторію Амеліну, є резиденція та стипендія її пам’яті. Так само з Володимиром Вакуленком.
Іншим середовищам теж варто працювати з цим. Важливо тримати цю пам’ять як про живих людей, говорити про кожну особистість. Я теж у своїй лекції говорю про наших класиків як про живих людей. З ними важливо вступати в дискусію, сперечатися – але важливо, щоб вони не «бронзовіли».
Читайте: Вахтанг Кіпіані: «Ми в боргу перед українками, про яких мало знаємо»
Чи бачите ви ризик, що після війни українське суспільство зациклиться на травмі та горі й це заважатиме йому рухатися вперед?
Звісно є, але ми виходимо з іншого ризику – мовчання. Думаю, що одна з особливостей нашої історії – це мовчання людей, нав’язане зовні або внутрішнє. Сьогоднішній досвід інший. Багато говорять зокрема і люди, які беруть участь у війні, зокрема я хочу наголосити на військовій літературі. Останні кілька років ці тексти виходять на поверхню і стають каноном.
Звичайно, всі говорять про Артура Дроня, він лауреат премії Шевельова минулого року. Він дуже шляхетно, на мою думку, підходить до теми меморіалізації. Але є багато й інших авторів: Дмитро Кропивенко, Богдан Журавель, Павло Белянський, Василь Карп’юк і багато інших.
Ми нещодавно робили презентацію в ПЕНі збірки «Метаромантика», її автори – молоді військові. З фонду «Відродження» ми провели конкурс «4.5.0.», скоро буде збірка. Важливо читати цю літературу, звертати увагу на мову військових авторів, вона відрізняється від мови цивільних.
Говорячи про українську культурну традицію, яка є темою вашої лекції, чи знають за кордоном уже більше про українських діячів?
Це тільки починається, головних імен ще не запам’ятали. До мене як до філософа багато таких запитів. Але я, оскільки люди все одно працюють у відомій їм системі координат, то головні імена ще невідомі, звичайно, поза межами славістів. І ще дуже довго треба працювати, щоб це змінити. І це нормально, ми теж небагато знаємо, наприклад, про румунську літературу.
Але нам треба знаходити спосіб вписати наших діячів у їхній культурний процес, спосіб перекладати їх концептуально.
Моя стратегія в тому, що я проводжу паралелі з культурними контекстами, їм більш відомими. Наприклад, в Італії розказую, як український національний рух пов’язаний з італійським «рісорджименто», у Франції – з республіканськими ідеями. У Німеччині розповідаю, що Йоганн-Готфрід Гердер писав про Україну і взагалі про український романтизм у контексті світового. У розмові з чорними американцями (як вони себе називають Black Americans) проводжу багато паралелей між Фредеріком Дугласом, їхнім головним антирабовласницьким поетом, і Тарасом Шевченком.
Читайте: Фотограф Жульєн Кресп у Франківську робить портрети, щоб нагадати французам про війну
Після ваших виступів, чи люди підходять, діляться враженнями?
З мого досвіду, після більшості виступів у Європі, відчувається підтримка. Але залежить від контексту, чи вона обмежується тільки співчуттям, чи люди готові допомагати, надсилати гроші.
Наше завдання – вписати українську інтелектуальну традицію у велику драму самої Європи. А це дилема – якою вона буде, імперською чи республіканською. Ось Україна показує республіканську модель. З рештою світу це розмова про колонізацію і деколонізацію. Я намагаюся показувати, що війна за свободу від імперій не завершена, що зараз по світу повертаються імперії. І фактично ХХІ століття може бути століттям імперського протистояння.
А чи позбулися, на вашу думку, українці відчуття меншовартості в культурному сенсі?
Це залежить особисто від кожного. Я давно припинив себе так сприймати, думаю багато українців теж. Відчуття меншовартості – це відчуття того, що хтось приймає рішення за нас. Зараз у багатьох українців, сподіваюся, цього немає.
Але наступний крок – дати зрозуміти, що від нас залежать долі інших народів. У Європі навіть більше – є такий, може пафосний, месіанський контекст, що українці їх захищають. Але зараз на прикладі Близького Сходу ми бачимо, що це не обмежується Європою. Нам треба зробити себе незамінними у світі, щоб люди не могли уявити світ без України. Це завдання не на роки, а на цілі покоління.
Читайте: Ростислав Семків: про військових аналітиків, літературу під час війни та «кенселінг» росіян
А якого українського культурного діяча чи діячку було б, на вашу думку, легко вплести в європейський контекст?
Кожна наша велика постать може бути дуже просто в нього вплетена. Григорій Сковорода – це фігура, яка проголошує тему персональної природи, сродного буття, сродної праці.
У XVIII столітті у Європі існувала думка, що природа у всіх однакова. Це мало свої наслідки для мислення, політики. А Григорій Сковорода – це більше бароковий філософ. Зараз це теж актулаьно, бо ми й далі будемо стикатися з тим, що світ, який наголошує на цінності особистості, слабшає. Натомість йде новий авторитарний світ, який хоче щось нав’язувати всім іншим.
Або є Леся Українка з багатьма цікавими ідеями, одна з них – тема особистості і спільноти. Вона говорить, що ні особистість не може вижити без спільноти, ні спільнота – без свободи особистості. І у нас з одного боку є росія і Китай, які кажуть, що особистість неважлива, можна замінити одного солдата іншим. З іншого боку – Європа, яка каже, якщо спільнота давить на особистість, ми будемо засуджувати спільноту. І це виховує громадян, які кажуть, що не збираються захищати свою країну, краще кудись поїдуть. Тому гіперколективізм і гіперіндивідуалізм однаково шкодять. Українська традиція знаходить баланс між цим.
Завершуючи місцем, де ми сьогодні розмовляємо – чи зможе Івано-Франківськ стати одним з культурних центрів? І чого йому бракує для цього?
Чого бракує – це визначати франківцям. Я вважаю, що поліцентричність України – це наш великий плюс. Харків, Львів, Одеса – це очевидно. Але я бачу, як формується культурна традиція у Франківську, Луцьку, Полтаві, Вінниці. Мені дуже цікаво, що буде в таких регіональних центрах меншого масштабу, але не меншого потенціалу.
Авторка: Ольга Романська
